Читати книгу - "Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі"

Анна

Після довгих годин блукань лісом я нарешті вийшла на асфальтовану дорогу. Ще досі було темно, але я розуміла, що скоро настане світанок. Мені треба встигнути втекти якнайдалі до того, як розвидніється. Я швидко йшла вперед, озираючись довкола. Можливо, Демʼян послав людей на мої пошуки. Але я чомусь не була в цьому впевнена. Якщо Дан сказав правду про те, що прикриє мене, то в мене є трохи часу, щоб врятуватися. Але завтра, коли він не застане мене в будиночку свого дідуся, то точно почне шукати…

Шум двигуна відірвав мене від думок. Я завмерла на узбіччі дороги. Я могла б сховатися за найближчим деревом. Але я не зробила цього. Я повинна ризикнути, навіть якщо в автомобілі будуть люди Демʼяна.

Світло фар било мені в очі. Я примружилася, а тоді здійняла руку вверх і помахала, щоб привернути увагу водія. Чорний позашляховик зупинився просто біля мене. Я непомітно сховала пістолет за пояс штанів. З пасажирського боку опустилося віконце. Чоловік середніх років з лисиною на голові дивився на мене та дивно посміхався.

— Заблукала? – спитав він, роздивляючись мене з ніг до голови.

З цими червоними від сліз очима, брудними штанами та розтріпаним волосся я точно не була привабливою. Але його, схоже, абсолютно не бентежив мій зовнішній вигляд. Я натягнула на обличчя усмішку та підійшла ближче.

— Так, — кивнула головою й зазирнула всередину автомобіля. — Вийшла на пробіжку та вирішила заодно прогулятися в лісі. Заблукала, – я зітхнула, знизуючи плечима. Швидко очима роздивилася салон на наявність інших людей. — Підвезете до міста?

— Не безплатно, ясна річ, – сказав він, оцінюючи мене своїм поглядом.

– У мене нема з собою грошей, – зізналася я.

– Ти гарненька, – чоловік стиснув руками кермо та повільно облизав свої губи. — Думаю, ми зможемо домовитися.

Я ледве стрималася, щоб не засміятися вголос. Насправді мені вже зараз хотілося витягнути пістолет та пристрелити його, але я розуміла, що в першу чергу варто втекти якнайдалі.

Я кивнула головою та швидко сіла в автомобіль, грюкнувши за собою дверима. Чоловік посміхнувся, завів двигун і продовжив їхати вперед. Декілька хвилин ми їхали в тиші. Я дивилася у віконце, намагаючись впізнати краєвиди, але поки навколо був лише ліс. Я відчула, як його права долоня лягла на мою ногу. Скосившись на нього, помітила, що він краєм ока роздивляється моє тіло. Мабуть, подумки вже здирає з мене цей мішкуватий спортивний костюм. Я спробувала звести свої ноги, але він сильніше стиснув моє коліно, розсуваючи стегна.

— Зніми цю кофту, – раптом сказав він. — Хіба тобі не гаряче?

— Ні, мені холодно, – відповіла я.

— Зніми, — крізь стиснуті зуби повторив чоловік.

Я відчувала, як гнів наростає у грудях. Я справді могла б пристрелити його просто зараз, але він досі був за кермом. Цей придурок міг не впоратися з керуванням. Я стягнула вниз блискавку на своїй кофті та швидко зняла її, залишаючись лише в тонкій сірій майці. Його погляд зупинився на моїх грудях. На мені не було бюстгальтера, а тканина майки просвічувалася. Його долоня ковзнула трохи вище по внутрішній стороні мого стегна. Я навмисно затремтіла, наче мені це подобається, ніби мене це збуджує.

Він тихо вилаявся, а тоді зʼїхав на узбіччя та різко загальмував.

— Ти так заводиш мене, крихітко, – чоловік забрав руку з моїх стегон і почав розстібати свої штани.

Я скривилася та зглитнула, стримуючи порив нудоти. І коли він впорався з ширінкою та схопив мене за запʼястя, тягнучи до себе, іншою рукою я вихопила з-за пояса пістолет та направила дуло на нього. Його очі розширилися, обличчя скривилося від страху.

— Виходь з автомобіля! – наказала йому я.

Він декілька секунд мовчав, а тоді раптом розсміявся. І це, очевидно, була його найбільша помилка.

— Ти хочеш налякати мене цією іграшкою? – насміхався він. — Упевнений, ти навіть не вмієш цілитися.

Я схилила голову вбік, піднявши одну брову. І поки він відкрито пирхав від сміху, я без жодних вагань вистрелила йому в руку. Він здригнувся від шоку та болю, паніка змусила його тремтіти.

— Господи! – кричав він. — Ти… Ти підстрелила мене.

Він мало не плакав, притискаючи долоню до своєї руки. Я потягнулася вперед через його тіло та відчинила дверцята з боку водія.

— Ти починаєш мене нервувати, – буркнула я. – А тепер вимітайся звідси!

Я буквально виштовхнула його з автомобіля, поки він стікав кровʼю. Руки свербіли від бажання вбити його, але я не могла так ризикувати. Скоро почне світати, і його точно знайдуть. Тоді почнуть шукати автомобіль. Мені залишалося лише сподіватися, що я встигну знищити цю машину вчасно.

— Козел! — кинула наостанок я, а тоді швидко рвонула вперед.

У мене не було місця, щоб сховатися. Якщо зʼявлюся в клубі, то мене одразу ж вбʼють. Рада, ймовірно, вже назначила нового тимчасового боса. Отже, мені не можна повертатися в особняк. На мене відкрито полювання з людей, які бажають моєї смерті. А цей список надто великий. Особливо після того, що сталося цієї ночі.

Я знала, що не зможу врятуватися. У мене була лише одна подруга — проститутка з клубу. Але ми з Лісою не були достатньо близькими, щоб я могла їй довіряти. До того ж я не хотіла нікого підставляти. У мене не було плану щодо втечі, але була одна справа, яку я повинна виконати.

Я залишила авто за декілька вулиць від особняка, де починався уже знайомий мені ліс. Приблизно за сорок хвилин я пробралася на територію конюшні. Це було найбільш безпечне місце в цьому районі, але я знала, що все одно ризикую, перебуваючи тут.

— Привіт! — крізь сльози прошепотіла я, обійнявши за шию свого коня. — Я так скучила за тобою, Гаральде.

Він заіржав, тулячись головою до мене. Я вперше за останню жахливу добу усміхнулася по-справжньому.

– Думала, вони вже вбили тебе, — додала я пошепки. Охопивши долонями голову коня, я притиснулася губами до його чола. — Але я врятую тебе. Знаю, тобі буде складно, бо ти не звик виживати в дикій природі. Та нам обом зараз доведеться навчитися це робити. Я дам тобі свободу. Я не дозволю їм скривдити тебе, а потім… — сльози покотилися по моїх щоках. — Я знайду тебе. Обіцяю.

Я сильно зажмурилася, обіймаючи свого коня. Він був єдиним, хто не зрадив мене, кому я могла довіряти. Я дозволила собі обіймати його довше, аніж потрібно. Можливо, якісь з камер уже давно засікли мене. Можливо, на виході з конюшні на мене чекатимуть люди клану з пістолетами. Можливо, я за крок до того, щоб зустрітися з власною смертю. Але я хотіла ще бодай секунду побути з тим, хто по-справжньому любив мене. Між нами з Гаральдом був тісний звʼязок, який ніколи б ніхто не зміг зрозуміти. Я не була впевнена, що ми справді колись ще зустрінемося. Але я мусила відпустити його, щоб врятувати.

І тільки я хотіла відвʼязати його та випустити на волю, як почула за своєю спиною кроки. Рука інстинктивно потягнулася до пістолета, все тіло напружилося.

— Думав, ти уже ніколи не прийдеш, — заговорив знайомий голос.

Я озирнулась на чоловіка, який усі ці роки був абсолютно непримітним конюхом. Я відступила вбік, тримаючи коня біля себе.

— Ти маєш рацію, Анно, — додав він, роздивляючись мене своїм дивним поглядом. — Його планують вбити вранці.

У мене очі розширилися від переляку, і я схвильовано втягнула повітря в легені.

— А його голову хочуть відправити на аукціон. Вони думають, що таким чином заманять тебе в пастку.

— Я не дозволю вбити Гаральда! Можеш уже зараз донести, що я тут! Упевнена, вони дадуть тобі хорошу винагороду.

— Звучить заманливо, — пробурмотів він. — Насправді я тут не для того, щоб здавати тебе.

– Для чого тоді? — підозріло спитала я.

— Щоб допомогти. Твій батько поручив тебе мені. Я маю відвезти тебе в місце, де ніхто не зможе знайти.

Я примружила очі, все ще стискаючи руківʼя пістолета. Цей чоловік ніколи не хвилював мене раніше. Ми навіть не спілкувалися, якщо це не стосувалося коней. Чому він хоче допомогти мені?

— Як я можу вам вірити?

— У тебе не залишилося іншого вибору, Анно.

Я приречено стиснула губи, глянувши на свого коня. Потім перевела погляд на конюха та зрештою кивнула головою.

— Я довірюся вам лише тому, що сподіваюся, що ви сказали правду.

– Це правда. Думаєш, твій батько залишив би свою доньку саму, знаючи, як усі навколо бажають позбутися її? Нам треба поспішати!

— Я лише попрощаюся з Гаральдом та відпущу його, — тихо сказала.

Він кивнув головою та відступив, даючи мені декілька хвилин для прощання. Я востаннє обійняла і поцілувала свого коня, а тоді відвʼязала його та вивела у бік поля.

– Біжи, Гаральде! – сказала йому насамкінець. — Ти повинен врятуватися. Я… Я люблю тебе.

Він заіржав мені у відповідь, а тоді швидко рвонув уперед. Горло стиснулося від болю. Колись я вже втратила Астрід, але прощання з Гаральдом було в рази важчим. Та я знала, що він сильний. І я була впевнена, що він виживе…

— Я залишила автомобіль за лісом, — сказала я, коли конюх віз мене в невідомий бік. — Це викрадене авто. Якщо його знайдуть, то вони зможуть вийти на мій слід.

— Не хвилюйся, Анно. Про автомобіль потурбуються і приберуть.

Я косо подивилася на чоловіка, стискаючи руки на своїх колінах. На вигляд він був трохи молодшим за мого батька. Попри те, що на ньому були звичайні коричневі штани та сорочка в клітинку, я не могла не зауважити його доволі хорошу спортивну підготовку.

— Хто ви насправді, Вікторе? – спитала я у своїй розгубленості.

Він мигцем глянув на мене та криво посміхнувся.

— Я — більше, аніж ти думаєш…

У дорозі я заснула, а прокинулася вже тоді, коли сонце яскраво било мені в очі. Ми відʼїхали достатньо багато, минаючи сусідні міста та села. Зрештою, автомобіль зупинився у якомусь старенькому районі біля невеличкої чотириповерхівки.

— Що це за місце? — спитала я, коли ми вибралися з автомобіля.

— Ти тут житимеш, — відповів чоловік. — Доки не будеш готова діяти далі.

Стільки питань крутилося в моїй голові, але я не могла вимовити і слова. Та і цей чоловік був не дуже балакучим. Але мені нічого не залишалося, як довіритися йому та піти слідом за ним. Ми піднялися на останній четвертий поверх. Чоловік озирнувся на мене, а тоді постукав у двері.

Я відчула дивне хвилювання у грудях, бо не знала, чого мені очікувати. Що чи хто ховається за тими дверима? А якщо це пастка? Якщо мене заманили сюди, наче останню ідіотку? Я непомітно видихнула, і в цей момент двері відчинилися. На порозі зʼявилася жінка з густим темно-коричневим волоссям до плечей і карими очима, вражаюче схожими на мої. Я здивовано витріщалася на неї, доки вона скептично оглядала мене з ніг до голови. Один кутик її губ злегка здригнувся і вона сказала:

— З поверненням, Маріє…