BooksUkraine.com » 📖 Сучасний любовний роман » Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі 📚 - Українською

Читати книгу - "Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі"

74
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Ніхто тебе не врятує" автора Ксана Рейлі. Жанр книги: 📖 Сучасний любовний роман. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36
Перейти на сторінку:
Розділ 30

Анна

Після довгих годин блукань лісом я нарешті вийшла на асфальтовану дорогу. Ще досі було темно, але я розуміла, що скоро настане світанок. Мені треба встигнути втекти якнайдалі до того, як розвидніється. Я швидко йшла вперед, озираючись довкола. Можливо, Демʼян послав людей на мої пошуки. Але я чомусь не була в цьому впевнена. Якщо Дан сказав правду про те, що прикриє мене, то в мене є трохи часу, щоб врятуватися. Але завтра, коли він не застане мене в будиночку свого дідуся, то точно почне шукати…

Шум двигуна відірвав мене від думок. Я завмерла на узбіччі дороги. Я могла б сховатися за найближчим деревом. Але я не зробила цього. Я повинна ризикнути, навіть якщо в автомобілі будуть люди Демʼяна.

Світло фар било мені в очі. Я примружилася, а тоді здійняла руку вверх і помахала, щоб привернути увагу водія. Чорний позашляховик зупинився просто біля мене. Я непомітно сховала пістолет за пояс штанів. З пасажирського боку опустилося віконце. Чоловік середніх років з лисиною на голові дивився на мене та дивно посміхався.

— Заблукала? – спитав він, роздивляючись мене з ніг до голови.

З цими червоними від сліз очима, брудними штанами та розтріпаним волосся я точно не була привабливою. Але його, схоже, абсолютно не бентежив мій зовнішній вигляд. Я натягнула на обличчя усмішку та підійшла ближче.

— Так, — кивнула головою й зазирнула всередину автомобіля. — Вийшла на пробіжку та вирішила заодно прогулятися в лісі. Заблукала, – я зітхнула, знизуючи плечима. Швидко очима роздивилася салон на наявність інших людей. — Підвезете до міста?

— Не безплатно, ясна річ, – сказав він, оцінюючи мене своїм поглядом.

– У мене нема з собою грошей, – зізналася я.

– Ти гарненька, – чоловік стиснув руками кермо та повільно облизав свої губи. — Думаю, ми зможемо домовитися.

Я ледве стрималася, щоб не засміятися вголос. Насправді мені вже зараз хотілося витягнути пістолет та пристрелити його, але я розуміла, що в першу чергу варто втекти якнайдалі.

Я кивнула головою та швидко сіла в автомобіль, грюкнувши за собою дверима. Чоловік посміхнувся, завів двигун і продовжив їхати вперед. Декілька хвилин ми їхали в тиші. Я дивилася у віконце, намагаючись впізнати краєвиди, але поки навколо був лише ліс. Я відчула, як його права долоня лягла на мою ногу. Скосившись на нього, помітила, що він краєм ока роздивляється моє тіло. Мабуть, подумки вже здирає з мене цей мішкуватий спортивний костюм. Я спробувала звести свої ноги, але він сильніше стиснув моє коліно, розсуваючи стегна.

— Зніми цю кофту, – раптом сказав він. — Хіба тобі не гаряче?

— Ні, мені холодно, – відповіла я.

— Зніми, — крізь стиснуті зуби повторив чоловік.

Я відчувала, як гнів наростає у грудях. Я справді могла б пристрелити його просто зараз, але він досі був за кермом. Цей придурок міг не впоратися з керуванням. Я стягнула вниз блискавку на своїй кофті та швидко зняла її, залишаючись лише в тонкій сірій майці. Його погляд зупинився на моїх грудях. На мені не було бюстгальтера, а тканина майки просвічувалася. Його долоня ковзнула трохи вище по внутрішній стороні мого стегна. Я навмисно затремтіла, наче мені це подобається, ніби мене це збуджує.

Він тихо вилаявся, а тоді зʼїхав на узбіччя та різко загальмував.

— Ти так заводиш мене, крихітко, – чоловік забрав руку з моїх стегон і почав розстібати свої штани.

Я скривилася та зглитнула, стримуючи порив нудоти. І коли він впорався з ширінкою та схопив мене за запʼястя, тягнучи до себе, іншою рукою я вихопила з-за пояса пістолет та направила дуло на нього. Його очі розширилися, обличчя скривилося від страху.

— Виходь з автомобіля! – наказала йому я.

Він декілька секунд мовчав, а тоді раптом розсміявся. І це, очевидно, була його найбільша помилка.

— Ти хочеш налякати мене цією іграшкою? – насміхався він. — Упевнений, ти навіть не вмієш цілитися.

Я схилила голову вбік, піднявши одну брову. І поки він відкрито пирхав від сміху, я без жодних вагань вистрелила йому в руку. Він здригнувся від шоку та болю, паніка змусила його тремтіти.

— Господи! – кричав він. — Ти… Ти підстрелила мене.

Він мало не плакав, притискаючи долоню до своєї руки. Я потягнулася вперед через його тіло та відчинила дверцята з боку водія.

— Ти починаєш мене нервувати, – буркнула я. – А тепер вимітайся звідси!

Я буквально виштовхнула його з автомобіля, поки він стікав кровʼю. Руки свербіли від бажання вбити його, але я не могла так ризикувати. Скоро почне світати, і його точно знайдуть. Тоді почнуть шукати автомобіль. Мені залишалося лише сподіватися, що я встигну знищити цю машину вчасно.

— Козел! — кинула наостанок я, а тоді швидко рвонула вперед.

У мене не було місця, щоб сховатися. Якщо зʼявлюся в клубі, то мене одразу ж вбʼють. Рада, ймовірно, вже назначила нового тимчасового боса. Отже, мені не можна повертатися в особняк. На мене відкрито полювання з людей, які бажають моєї смерті. А цей список надто великий. Особливо після того, що сталося цієї ночі.

Я знала, що не зможу врятуватися. У мене була лише одна подруга — проститутка з клубу. Але ми з Лісою не були достатньо близькими, щоб я могла їй довіряти. До того ж я не хотіла нікого підставляти. У мене не було плану щодо втечі, але була одна справа, яку я повинна виконати.

Я залишила авто за декілька вулиць від особняка, де починався уже знайомий мені ліс. Приблизно за сорок хвилин я пробралася на територію конюшні. Це було найбільш безпечне місце в цьому районі, але я знала, що все одно ризикую, перебуваючи тут.

— Привіт! — крізь сльози прошепотіла я, обійнявши за шию свого коня. — Я так скучила за тобою, Гаральде.

Він заіржав, тулячись головою до мене. Я вперше за останню жахливу добу усміхнулася по-справжньому.

– Думала, вони вже вбили тебе, — додала я пошепки. Охопивши долонями голову коня, я притиснулася губами до його чола. — Але я врятую тебе. Знаю, тобі буде складно, бо ти не звик виживати в дикій природі. Та нам обом зараз доведеться навчитися це робити. Я дам тобі свободу. Я не дозволю їм скривдити тебе, а потім… — сльози покотилися по моїх щоках. — Я знайду тебе. Обіцяю.

Я сильно зажмурилася, обіймаючи свого коня. Він був єдиним, хто не зрадив мене, кому я могла довіряти. Я дозволила собі обіймати його довше, аніж потрібно. Можливо, якісь з камер уже давно засікли мене. Можливо, на виході з конюшні на мене чекатимуть люди клану з пістолетами. Можливо, я за крок до того, щоб зустрітися з власною смертю. Але я хотіла ще бодай секунду побути з тим, хто по-справжньому любив мене. Між нами з Гаральдом був тісний звʼязок, який ніколи б ніхто не зміг зрозуміти. Я не була впевнена, що ми справді колись ще зустрінемося. Але я мусила відпустити його, щоб врятувати.

І тільки я хотіла відвʼязати його та випустити на волю, як почула за своєю спиною кроки. Рука інстинктивно потягнулася до пістолета, все тіло напружилося.

— Думав, ти уже ніколи не прийдеш, — заговорив знайомий голос.

Я озирнулась на чоловіка, який усі ці роки був абсолютно непримітним конюхом. Я відступила вбік, тримаючи коня біля себе.

— Ти маєш рацію, Анно, — додав він, роздивляючись мене своїм дивним поглядом. — Його планують вбити вранці.

У мене очі розширилися від переляку, і я схвильовано втягнула повітря в легені.

— А його голову хочуть відправити на аукціон. Вони думають, що таким чином заманять тебе в пастку.

— Я не дозволю вбити Гаральда! Можеш уже зараз донести, що я тут! Упевнена, вони дадуть тобі хорошу винагороду.

— Звучить заманливо, — пробурмотів він. — Насправді я тут не для того, щоб здавати тебе.

– Для чого тоді? — підозріло спитала я.

— Щоб допомогти. Твій батько поручив тебе мені. Я маю відвезти тебе в місце, де ніхто не зможе знайти.

Я примружила очі, все ще стискаючи руківʼя пістолета. Цей чоловік ніколи не хвилював мене раніше. Ми навіть не спілкувалися, якщо це не стосувалося коней. Чому він хоче допомогти мені?

— Як я можу вам вірити?

— У тебе не залишилося іншого вибору, Анно.

Я приречено стиснула губи, глянувши на свого коня. Потім перевела погляд на конюха та зрештою кивнула головою.

— Я довірюся вам лише тому, що сподіваюся, що ви сказали правду.

– Це правда. Думаєш, твій батько залишив би свою доньку саму, знаючи, як усі навколо бажають позбутися її? Нам треба поспішати!

— Я лише попрощаюся з Гаральдом та відпущу його, — тихо сказала.

Він кивнув головою та відступив, даючи мені декілька хвилин для прощання. Я востаннє обійняла і поцілувала свого коня, а тоді відвʼязала його та вивела у бік поля.

– Біжи, Гаральде! – сказала йому насамкінець. — Ти повинен врятуватися. Я… Я люблю тебе.

Він заіржав мені у відповідь, а тоді швидко рвонув уперед. Горло стиснулося від болю. Колись я вже втратила Астрід, але прощання з Гаральдом було в рази важчим. Та я знала, що він сильний. І я була впевнена, що він виживе…

— Я залишила автомобіль за лісом, — сказала я, коли конюх віз мене в невідомий бік. — Це викрадене авто. Якщо його знайдуть, то вони зможуть вийти на мій слід.

— Не хвилюйся, Анно. Про автомобіль потурбуються і приберуть.

Я косо подивилася на чоловіка, стискаючи руки на своїх колінах. На вигляд він був трохи молодшим за мого батька. Попри те, що на ньому були звичайні коричневі штани та сорочка в клітинку, я не могла не зауважити його доволі хорошу спортивну підготовку.

— Хто ви насправді, Вікторе? – спитала я у своїй розгубленості.

Він мигцем глянув на мене та криво посміхнувся.

— Я — більше, аніж ти думаєш…

У дорозі я заснула, а прокинулася вже тоді, коли сонце яскраво било мені в очі. Ми відʼїхали достатньо багато, минаючи сусідні міста та села. Зрештою, автомобіль зупинився у якомусь старенькому районі біля невеличкої чотириповерхівки.

— Що це за місце? — спитала я, коли ми вибралися з автомобіля.

— Ти тут житимеш, — відповів чоловік. — Доки не будеш готова діяти далі.

Стільки питань крутилося в моїй голові, але я не могла вимовити і слова. Та і цей чоловік був не дуже балакучим. Але мені нічого не залишалося, як довіритися йому та піти слідом за ним. Ми піднялися на останній четвертий поверх. Чоловік озирнувся на мене, а тоді постукав у двері.

Я відчула дивне хвилювання у грудях, бо не знала, чого мені очікувати. Що чи хто ховається за тими дверима? А якщо це пастка? Якщо мене заманили сюди, наче останню ідіотку? Я непомітно видихнула, і в цей момент двері відчинилися. На порозі зʼявилася жінка з густим темно-коричневим волоссям до плечей і карими очима, вражаюче схожими на мої. Я здивовано витріщалася на неї, доки вона скептично оглядала мене з ніг до голови. Один кутик її губ злегка здригнувся і вона сказала:

— З поверненням, Маріє…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
Сподобався роздiл?
Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
$(document).ready(function () { $('.rating-star').on('click touchstart', function (e) { Reader.stars.sendRating(e.target.value); }); });
1 ... 35 36
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ніхто тебе не врятує, Ксана Рейлі"
Біографії Блог