Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Голова здивовано глянув на присяжних, ті поглянули на королівського прокурора.

Публіка була спантеличена.

Проте Андреа це, вочевидь, не збентежило.

— Скільки вам років? — запитав голова? — На це запитання ви можете дати відповідь?

— І на це запитання, і на решту, пане голово, я відповім, коли настане їхня черга.

— Скільки вам років? — повторив суддя.

— Мені двадцять один рік чи радше мені буде двадцять один рік за декілька днів, тому що народився я у ніч з двадцять сьомого на двадцять восьме вересня тисяча вісімсот сімнадцятого року.

Вільфор щось записував, та, почувши ті слова, звів голову.

— Де ви народилися? — запитав голова.

— В Отеї, під Парижем, — відказав Бенедетто.

Вільфор удруге глянув на Бенедетто і пополотнів, наче побачив голову Медузи.

А Бенедетто тільки граціозно втер губи гаптованим кінцем тонкої батистової хусточки.

— Ваша професія? — запитав голова.

— Спершу я фальшував,  — незворушно відказав Андреа, — потім почав красти, а нещодавно став убивцею.

Гомін чи радше обурений і здивований гук пролунав у залі; навіть судді здивовано перезирнулися, а присяжні, вочевидь, обурені були цинізмом, якого важко було очікувати від світської людини.

Вільфор провів долонею по чолу; його блідість заступив багровий рум’янець; раптом він підвівся, розгублено озираючись; він задихався.

— Ви щось шукаєте, пане королівський прокуроре? — запитав Бенедетто, шанобливо всміхаючись.

Вільфор нічого не сказав і знову сів чи радше впав у фотель.

— Може, тепер ви назветеся, звинувачений? — запитав голова. — Та зухвала безсоромність, з якою ви перелічили ваші злочини, прозиваючи їх вашою професією і навіть буцім пишаючись ними, уже сама варта того, щоб в ім’я моральності й поваги до людства суд суворо вас засудив; проте ви, мабуть, навмисно не відразу назвалися: вам кортить відтінити ваше ім’я всіма вашими титулами.

— Просто неймовірно, пане голово, — покірно і шанобливо сказав Бенедетто, — як точно вгадали ви мою думку; правда ваша, саме тому і просив я вас змінити лад ваших запитань.

Подив сягнув своїх меж; у словах підсудного вже не вчувалося ні хвастощів, ні цинізму; схвильована аудиторія відчула, що з цієї чорної хмари зараз ударить грім.

— Отож, — сказав голова, — яке ваше ім’я?

— Я не можу назвати вам мого імені, тому що я його не знаю; та знаю я ім’я мого батька, і це ім’я можу я назвати.

Вільфорові потьмарилося увіччю; обличчям його котився піт, він конвульсивно перебирав папери.

— Тоді назвіть ім’я вашого батька, — сказав голова.

У залі запала мертва тиша. Усі затамували подих і чекали.

— Мій батько — королівський прокурор, — спокійно відказав Андреа.

— Королівський прокурор! — приголомшено повторив голова, не помічаючи спотвореного Вільфорового обличчя.

Крик обурення, що його так довго стримували присутні з поваги до суду, вихопився із усіх вуст, мов буря; навіть судді не відразу похопилися, щоб закликати до порядку обурену публіку. Вигуки, лайка, скерована до незворушного Бенедетто, погрозливі жести, крики жандармів, регіт тієї ницої частини публіки, що в будь-якій юрмі завжди опиняється зверху, коли настає сум’яття і скандал, — воно тривало хвилин із п’ять, аж поки суддям і виконавцям пощастило врешті навести лад і тишу.

У загальному гаморі чутно було голос голови, який вигукував:

— Ви, здається, знущаєтеся із суду, звинувачений? Ви зухвало виставляєте напоказ перед вашими співвітчизниками таку безмежну зіпсованість, що навіть за нашої розбещеної доби їй немає рівних!

Душ із десять метушилися коло королівського прокурора, який охляв у своєму фотелі, утішаючи його, підбадьорюючи і запевняючи у відданості та співчутті.

У залі знову запала тиша, тільки в одному кутку ще хвилювалися і перешіптувалися.

Казали, якась жінка зомліла; їй дали понюхати солі, і вона отямилася.

Під час того сум’яття Андреа з усмішкою обернувся до публіки, потім, зграбно спершись на дубове поруччя облавка, сказав:

— Панове, Бог свідок, що я й не думаю ображати суд і зчиняти в цьому шановному зібранні непотрібний скандал. Мене питають, скільки мені років, я кажу; питають, яке моє ім’я, та цього я не можу сказати: у мене його нема, тому що мої батьки покинули мене. Зате я можу назвати ім’я мого батька, і я повторюю, що мого батька звати де Вільфор, і я готовий довести це.

У голосі підсудного вчувалася така певність, така сила переконаності, що загальний гамір заступила тиша. Усі погляди звернулися до королівського прокурора. Вільфор сидів німий і непорушний, наче його покинуло життя.

— Панове, — провадив Андреа, — я мушу пояснити мої слова і підтвердити їх доказами.

— Та під час слідства ви дали показання, що звати вас Бенедетто, — розгнівано вигукнув голова, — ви заявили, що ви сирота і що ваша батьківщина — Корсика.

— Під час слідства я дав такі показання, які вважав за потрібне дати; я не хотів, щоб мені завадили — а це обов’язково сталося б — урочисто виголосити для всіх мою таємницю.

Отож, повторюю, я народився в Отеї, у ніч із двадцять сьомого на двадцять восьме вересня тисяча вісімсот сімнадцятого року, я син королівського прокурора пана де Вільфора. Хочете знати подробиці? Я скажу їх вам.

Я народився на другому поверсі дому номер двадцять вісім на вулиці Фонтен, у кімнаті, оббитій червоним шовком. Мій батько взяв мене на руки, сказав моїй матері, що я помер, загорнув мене в рушник з ініціалами Н. і N. й одніс у сад, а потім закопав у землю живцем.

Хвилювання пробігло юрмою, коли вона побачила, що разом із упевненістю підсудного росло і Вільфорове сум’яття.

— Звідки вам відомо про ці подробиці? — запитав голова.

— Зараз поясню, пане голово. До саду, де мене закопав мій батько, тієї ночі промкнувся один корсиканець, який смертельно його ненавидів і вже давно пантрував за ним, щоб учинити вендету. Той чоловік заховався в кущах і бачив, як мій батько закопував у землю скриньку, тож відразу вдарив його ножем; потім, гадаючи, що в тій скриньці заховано якийсь скарб, він розкопав могилу і знайшов мене ще живого. Він одніс мене в дитячий притулок, де мене записали під номером п’ятдесят сім. За три місяці по тому його сестра приїхала по мене з Рольяно до Парижа, заявила, що я її син, і забрала мене з собою. Ось чому, народившись в Отеї, я виріс на Корсиці.

Запала тиша, така глибока, що, якби не схвильований подих тисячі людей, можна було б подумати, що зала порожнісінька.

— Далі, — сказав голова суду.

— Звісно, — провадив Бенедетто, — я міг би жити в тих людей, що любили мене, мов сина, та моя вроджена розбещеність узяла гору над чеснотами, які намагалася мені прищепити моя названа мати.

Я виріс у злі й дійшов до злочину. Якось, коли я проклинав Бога за те, що він створив мене таким, давши таку страшну долю, мій названий батько сказав:

«Не блюзни, сердего! Бог не у гніві створив тебе! У твоєму злочині винен твій батько, а не ти; твій батько прирік тебе на вічні муки, якби ти умер, і на вбогість, якби ти дивом повернувся до життя».

Відтоді