Читати книгу - "Воно"

— Ще й дванадцяти нема! — загорлав батько й так копнув дівчинку в стегно, що вона скрикнула. Його щелепи зімкнулись на цьому факті, образі чи чим там воно для нього було, наче щелепи голодного собаки, який роздирає шматок м’яса. — Ще й дванадцяти нема! Ще й дванадцяти нема! Ще й ДВАНАДЦЯТИ НЕМА!

Він замахнувся ногою. Беверлі хутко відповзла. Зараз вони вже були в кухні. Його чобіт стукнув по шухляді під плитою, усередині заторохкотіли каструлі зі сковорідками.

— Не смій від мене тікати, Бевві, — сказав він. — Не треба цього робити, тобі ж гірше буде. Повір мені. Повір таткові. Це не іграшки. Вештається з пацанвою, дозволяє їм бозна-що — ще й дванадцяти нема — Богом присягаюся, це не іграшки.

Він ухопив її за плече й ривком поставив на ноги.

— Ти в мене гарненька дівчинка, — вів далі батько. — І багато хто не проти побавитися з такою кралечкою. Та й багато кралечок самі залюбки це дозволяють. Бевві, ти їхня маленька повія, так?

Нарешті вона зрозуміла, що Воно втокмачило йому в голову… та вона частково розуміла, що така думка могла жевріти там від самого початку — Воно могло просто скористатися цими інструментами, адже вони лежали собі й чекали, поки хтось їх задіє.

— Ні, таточку, татусю…

— Я бачив, як ти курила! — заволав він.

Цього разу він дав їй ляпаса, такого сильного, що вона, мов п’яна, захиталася й позадкувала на два кроки, до кухонного столу, а там заточилася й упала. Нестерпний біль спалахнув у попереку. Зі столу скотилися сільничка з перчанкою. Перчанка розбилася. На її очах розквітли й зникли чорні квіти. Звуки здавалися надто низькими. Беверлі подивилася в його обличчя. Воно перемінилося. Батько дивився на її груди. Зненацька вона усвідомила, що блузка висмикнулась, від неї відірвалося кілька ґудзиків, а на ній не було ліфчика… тоді в неї був тільки один бюстгальтер, тренувальний[728]. Її думки знову майнули до Нейболт-стрит, і вона згадала, як Білл дав їй сорочку. Вона розуміла, як виглядала збоку, бо відчула, як груди напнули тонку бавовну, та вона нічого не мала проти їхніх випадкових, скрадливих поглядів — вони здавалися цілком природними. Лише Біллів погляд мав більшу вагу — він був теплим і бажаним, хоча й дуже небезпечним.

Беверлі відчула, як до жаху домішується почуття провини. Чи справді помилився її батько? Хіба вона не

(їхня маленька повія)

мала тих думок? Тих, поганих думок? Думок про те, про що говорив батько?

Це геть інше! Зовсім не те! Не те, як

(маленька повія)

він дивиться на мене! Не те!

Вона заправила блузку.

— Бевві?

— Тату, ми лише граємось, ось і все. Просто граємось… Ми… себто, ми не робили нічого… нічого поганого. Ми…

— Я бачив, як ти курила, — повторив він і рушив до неї. Його погляд черкнув її грудьми, худими стегнами. Зненацька він заверещав, кривляючись, тоненьким школярським голосом, і той голос налякав її ще дужче: «Дівчина, котра жує гумку, закурить! Дівчина, котра курить, питиме! А дівчина, котра випиває, — всі знають, що робитиме така дівчина!»

— НІЧОГО Я НЕ РОБИЛА! — заверещала вона до нього, і саме тоді його руки лягли на її плечі.

Він не щипав, не робив їй боляче. То були ніжні руки. Якимось чином це видалося їй найстрашнішим за все, що було.

— Беверлі, — мовив він невблаганним тоном і почав доводити, застосовуючи логіку геть одержимого шаленця. — Я бачив тебе з хлопцями. Тож поясни мені, чим займається дівчина з хлопцями в тих хащаках, коли не справою, котру роблять, лежачи на спині?

— Облиш мене в спокої! — скрикнула вона.

У дівчинці спалахнув гнів, виринувши з глибин душі, про які вона навіть не підозрювала. Гнів загорівся в її голові блакитно-жовтим вогнем. Він охопив її думки. Весь час батько лякав її; весь час він соромив її; весь час він кривдив її.

— Просто облиш мене в спокої!

— Не можна так розмовляти з власним татусем, — сказав він трохи спантеличеним голосом.

— Я не робила того, про що ти говориш! Жодного разу!

— Може, й так. А може, й ні. Я перевірю, щоб пересвідчитися на власні очі. І ось яким чином. Знімай джинси.

— Ні.

У нього вибалушилися очі й показалася зжовкла рогівка навколо темно-синьої сітківки.

— Що ти сказала?

— Я сказала «ні».

Він дивився їй прямо в очі й, можливо, побачив там палаючий гнів — сліпучий приплив бунту.

— Хто тобі про це розповів?

— Бевві…

— Хто розповів тобі, де ми граємось? Якийсь незнайомець? Часом не вдягнений у помаранчеве та срібне? А він мав рукавички? Чи скидався він на клоуна, навіть якщо й не був весь розмальований? Як його звуть?

— Бевві, тобі краще замовкнути…

— Ні, це тобі краще замовкнути, — гримнула вона.

Він знову замахнувся рукою, та цього разу вона стиснулась у кулак, у якого було одне призначення — розбивати. Беверлі ухилилась. Отчий кулак просвистів у неї над головою і вгамселився в стіну. Батько завив і притиснув кулак до рота. Скориставшись цим, Беверлі позадкувала від нього швиденькими, дрібними кроками.

— Ану повернись!

— Ні, — відказала вона. — Ти хочеш мене скривдити. Я люблю тебе, татку, проте ненавиджу, коли ти поводишся так. Це більше не ти. Воно примушує тебе це робити, тому що ти Його впустив.

— Не знаю, що ти мелеш, — мовив батько, — але тобі краще підійти сюди. Я не повторюватиму двічі.

— Ні, — сказала вона, а по щоках покотилися сльози.

— Не змушуй мене самому йти до тебе, Бевві. Ти пошкодуєш, коли не зробиш цього. Ходи сюди.

— Скажи мені, хто тобі про це розповів, — сказала вона, — і я підійду.

Він стрибнув на неї з такою котячою, жилавою спритністю, що, хоч вона й підозрювала, що він