Читати книгу - "Воно"

плигне, він її мало не впіймав. Вона намацала кухонні двері, схопилася за ручку, відчинила їх, щоб ледь прослизнути самій, і побігла коридором до дверей, помчала, як у панічному сні, — так, як тікатиме від місіс Керш двадцять сім років по тому. Позаду неї Ел Марш гепнувся об двері по той бік, знову грюкнувши ними. Посеред дверного полотна пробігла тріщина.

— ПОВЕРНИСЯ СЮДИ НЕГАЙНО Ж, БЕВВІ! — завив її батько, шарпонув двері та рушив за нею.

Передні двері було замкнено на засув (до хати вона потрапила через задній хід). Однією тремтячою рукою вона змагалася з замком, а іншою марно смикала дверну ручку. За спиною в неї знову заволав батько — так виють

(зніми штани, маленька повіє)

звірі. Нарешті вона клацнула засувом, і двері розчахнулися навстіж. Гаряче повітря бігало її горлом угору-вниз. Вона озирнулася й побачила, що він прямо позаду, — потворно шкіриться, простягаючи до неї руки; жовті кінські зуби стирчать у ведмежому роті, мов капкан.

Беверлі штовхнула двері з москітною сіткою й кинулася на вулицю, відчувши, як батьківські пальці ковзнули по спині, та його рука вхопила саме повітря. Вона полетіла зі сходинок і гепнулася на бетонний хідник, здерши обидва коліна.

— ПОВЕРНИСЯ НЕГАЙНО, БЕВВІ, ІНАКШЕ, БОГОМ КЛЯНУСЯ, — Я З ТЕБЕ ШКІРУ ЗНІМУ!

Він спустився з ґанку, і Беверлі скочила на ноги; джинси продірявлені,

(зніми штани)

коліна кривавлять, а оголені нервові закінчення співають «Вперед, християнські солдати»[729]. Вона знову озирнулася — ось він наближається до неї, він, Ел Марш, прибиральник та охоронець, сивий чоловік із розкуйовдженим волоссям, у сорочці-мілітарі з двома кишенями на застібках та штанях кольору хакі зі зв’язкою ключів на поясі. Проте Ела Марша не було в тих очах — не було чоловіка, котрий мив їй спину та бив у живіт з думкою, що це для її ж добра, котрий хвилювався за неї, дуже хвилювався, котрий якось спробував заплести їй коси, та вийшло зовсім не так як треба, і вони обоє сміялися з того, як кумедно навсібіч стирчить її волосся, котрий, бувало, в неділю готував цинамоновий еґноґ[730], який смакував краще від будь-чого, що можна було придбати за четвертак у «Деррійському морозиві», котрий був її батьком, від якого вона з’явилася на світ. Але тоді все це зникло з його очей. Вона бачила там лише вбивство. Беверлі бачила там Воно.

Тож вона тікала. Тікала від Нього.

Містер Пасквалє налякано поглянув на них, відірвавшись від поливання зеленого газону та прослуховування матчу «Ред Сокс», який транслювався з радіоприймача, прилаштованого на ґанковому бильці. Зіннерманові дітлахи відійшли від старого «Гадсон-Горнету»[731], який вони придбали за двадцять п’ять доларів і мало не щодня мили. Один із них тримав шланг, а інший — відро з мильною водою. В обох відпали щелепи. Зі своєї двоповерхівки визирнула місіс Дентон: на колінах сукня однієї з шістьох дочок, на підлозі корзина з дірявим одягом, у роті повно шпильок. Малий Ларс Тераменіус відтягнув свого візочка з емблемою «Ред Болл Флайер»[732] на змарнілий газон Бакі Пасквалє, геть з потрісканого тротуару. Тої весни Бевві якось витратила цілий ранок, терпляче показуючи Ларсу, як правильно зав’язувати шнурки на кросівках, щоб вони знову не розв’язалися, а зараз вона промчала повз нього з криком та виряченими очами, і хлопчик заплакав. Хвильку по тому повз малого пробіг навздогін, волаючи, її батько, і Ларс, котрому тоді було лише три рочки (за дванадцять він загине в мотоциклетній аварії), побачив в обличчі Ела Марша щось страхітливе й нелюдське. Потім йому три тижні снилися жахіття. У тих снах йому ввижався містер Марш: одяг на ньому рвався, і він перетворювався на павука.

Беверлі бігла щодуху. Вона чудово усвідомлювала, що то могли бути перегони з самою смертю. Якщо батько спіймає її, буде байдуже, що вони на вулиці. Іноді деррійці чинили дивні речі, і вона це чудово розуміла й без вивчення місцевої історії та читання газет. Якщо батько спіймає її, то або задушить, або заб’є кулаками чи ногами. І коли все скінчиться, хтось забере його, посадить у в’язницю, а він сидітиме там, як вітчим Едді Коркорана — зачумлений і безтямний.

Вона бігла до центру міста, і дорогою їй траплялося дедалі більше людей. Вони витріщалися (спочатку на неї, а тоді на її батька) і здавалися здивованими, а деякі з них — по-справжньому враженими. Та те зачудування ні до чого не призводило. Вони зиркали на них, а потім, ішли собі куди йшли. Повітря, що циркулювало в її легенях, почало важчати.

Вона перебігла через Канал, її ноги стугоніли по цементу, а праворуч машини гуркотіли дерев’яним мостом. Ліворуч виднілося кам’яне півколо — у тому місці Канал ринув у підземне русло, яке проходило під центром міста. Зненацька вона побігла через Головну вулицю, незважаючи на ревіння клаксонів та виск гальм. Вона побігла праворуч, бо в тому боці знаходилося Пустовище. До нього й досі була майже ціла миля, і коли вона хотіла потрапити туди, їй доведеться перегнати батька на виснажливому підйомі Горбатого Пагорба (або на ще крутіших схилах бічних вулиць). Та іншого виходу не було.

— ПОВЕРНИСЯ, МАЛЕНЬКА ШЛЬОНДРО, ПОПЕРЕДЖАЮ!!!

Перетнувши дорогу, вона промчала до повороту й знову зиркнула назад, майнувши через плече гривою рудого волосся. Батько перебігав дорогу, так само не зважаючи на потік автомобілів. Обличчя в нього почервоніло й лиснілося від поту.

Вона скочила в провулок позаду крамниць і складів. Уздовж нього тягнулися задні стіни будівель із вивісками «Королівська яловичина», «Пакування м’яса», «Гемпхіллівський склад», «Кошерне м’ясо та яловичина від Ігла». Провулок був вузьким та брукованим, обіч нього диміли й парували скупчення сміттєвих баків та ящиків. І тільки самому Богу відомо, що то за лайно й тельбухи вкривали бруківку. Чулася суміш запахів — солодкавих, різких і смердючих… та всі вони промовляли про м’ясо й бійню. Усюди літали хмари мух. Зсередини якоїсь із будівель пронизливо скреготіли пилки для кісток. Спотикаючись, вона бігла слизьким бруком. Одним стегном вона зачепила металевий сміттєвий бак. Він перекинувся, розсипавши кишки, замотані в