Читати книгу - "Танок з драконами"

— Князю Тиріоне, ходи зі мною. — Каламар притримав запону шатра, щоб Тиріон вичвалав назовні. — До возів тебе відведе Смик. Бери свою жінку і чекай коло куховарського намету.

— Вона мені не жінка. Хочете — беріть її собі. Останнім часом вона лиш те й робить, що спить та палить мене очима.

— То бий її сильніше і гойдай частіше, — охоче порадив полковий скарбник. — Хочеш — веди, не хочеш — кинь. Чини як знаєш, Смикові байдуже. Коли знайдеш собі обладунок, то відшукай мене, і я розкажу, що робити з книгами.

— Воля ваша.

Тиріон знайшов Копку в кутку їхнього намету; вона спала, згорнувшись на тонесенькому солом’янику під купою загидженої постелі. Коли він торкнувся її носаком чобота, вона перекотилася, заблимала очима і позіхнула.

— Хугоре? Що таке?

— Вже розмовляємо! Та невже! — Чути слова було якось веселіше, ніж звичайну похмуру мовчанку. «І все з-за покинутої свині та собаки. А я ж врятував нас обох від рабства — мав би сподіватися на якусь дяку.» — Якщо спатимеш далі, то геть проспиш усю війну.

— Мені сумно. — Вона знову позіхнула. — І сил нема. Я так втомилася…

«Втомилася чи занедужала?» Тиріон став на коліна коло її солом’яника.

— Якась ти бліденька.

Він помацав їй чоло. «Це тут спека стоїть, чи її таки лихоманка вхопила?» Питати уголос він не наважився. Навіть гартовані горлорізи на кшталт «Других Синів» жахалися самої думки помчати блідою кобилою. Якби вони вирішили, що Копка захворіла, то, не вагаючись ані миті, викинули б її геть. «А чи й повернули б Єззановим спадкоємцям, хай скільки розписок я їм тут підписав.»

— Я поставив підпис у книзі. За старим звичаєм — кров’ю. Тепер я — «Другий Син».

Копка сіла, продираючи очі руками.

— А я? Мені теж підписатися?

— Оце навряд. Бували охочі полки, куди брали жінок, але… зрештою, вони не «Другі Доньки».

— «Ми», — мовила вона. — Якщо ви тепер один з них, то маєте казати «ми», не «вони». Чи бачив хтось свинку Купку? Каламар обіцяв поспитатися про неї. А Хрум? Що чути про Хрума?

«Щось чути. Якщо вірити Каспоріо.» Не надто хитромудрий заступник Бросквина стверджував, що таборами нишпорили троє юнкайських ловців рабів, питаючи про двійко збіглих карликів. Один з них носив високого списа з наштрикнутою на нього собачою головою. Принаймні, так оповідав Каспо. Але такі новини навряд чи витягли б Копку з ліжка.

— Нічого не чути, — збрехав Тиріон. — Ходімо шукати тобі обладунок.

Копка сторожко зиркнула на нього.

— Обладунок? Навіщо?

— Колись мій старий майстер-мечник дещо мені сказав. «Ніколи не ходи в битву голим, хлопче» — ось які були його слова. Кому-кому, а йому я вірю. До того ж я тепер сердюк, служивий мечник — треба хоч меча собі знайти, щоб було чим служити.

Копка не поворухнулася. Тиріон ухопив її за руку, підсмикнув на ноги і кинув у обличчя жмут одягу.

— Вдягнися. Начепи кобеняка з відлогою і не піднімай голови. Маємо виглядати двійком юних хлопчиків у полковій службі, якщо раптом нас побачать ловці рабів.

Смик чекав коло кухарського намету, жуючи кислолист. Карлики з’явилися вбрані у просторі кобеняки з каптурами на головах.

— Чув, ви двоє битиметеся за нас, — мовив осавул. — Мабуть, у Меєрині вже ноги обсцикають з переляку. Хтось із вас убивав людей?

— Я вбивав, — відповів Тиріон. — Бив, як мух, без ліку й жалю.

— Чим?

— Сокирою, кинджалом, влучним слівцем. Та найстрашніший я буваю з арбалетом.

Смик почухав стерню на щоці вістрям гака.

— Самостріл — хвацька штука. Багато людей з нього поклав?

— Дев’ятьох.

Принаймні стількох мав бути вартий його батько — ані одним не менше. Князь у Кастерлі-на-Скелі, Оборонець Заходу, Щит Ланіспорта, Правиця Короля… чоловік, брат… батько, батько, батько.

— Дев’ятьох, — пирхнув Смик і виплюнув згусток червоного слизу. Цілив він, напевне, у землю коло Тиріонових ніг, але влучив йому просто в коліно. Певно, це була його думка про тих дев’ятьох убитих.

Пальці осавула були поплямовані червоним від соку кислолисту, який він невпинно жував. Вклавши два з них до рота, старий гучно свиснув.

— Гей, Кеме! Ходи сюди, сцяний вилупку!

Прожогом підбіг згаданий Кем.

— Веди пана та пані Біс до возів, хай Гатило знайде їм щось із полкового заліза.

— Гатило там, мабуть, п’яний валяється, — попередив Кем.

— То насци йому в пику, авжеж прокинеться.

Смик знову обернувся до Тиріона і Копки.

— Клятих карликів ми, дяка богам, до сього дня не тримали. А хлопчаків — тих повно було. Синки тієї шльондри чи цієї. Пустоголові сцикуни, що втекли з рідного дому по пригоди. Хвойдаки, що служили, іншим хлопцям дупи підставляючи. Джури-сироти та інший набрід. Щось із їхнього добра, мо’, й на карликів згодиться. Усе дрібне залізне шмаття, що тут є, з їхніх трупів якраз і знято. Але ж вам, лютим засранцям, до такого не звикати. То кажеш, дев’ять?

Смик струснув головою у сумнівах і пішов геть.

«Другі Сини» тримали компанійське залізо у шести великих хурах, підігнаних до середини табору. Кем вів їх, вимахуючи списом, наче довгим дрючком.

— Як це вроджений бережанин опинився у вільному кумпанстві? — запитав його Тиріон.

Хлопець обережно скосив на нього око.

— Хто тобі сказав, що я з Берега?

— Та ніхто. — «Кожне слово з твоїх вуст смердить Блошиним Подолом.» — Тебе виказав розум. Кажуть, нема в цілому світі люду, кмітливішого за бережанських.

Юнак виглядав неабияк здивованим.

— Це хто таке каже?

— Та всі. — «Я кажу.»

— І відколи?

«Оце щойно вигадав.»

— Та вже мало не століття. Батько, бувало, весь час повторював. А ти, Кеме, знав князя Тайвина?

— Правицю? Колись раз бачив, як він їхав угору пагорбом. Варта при ньому мала червоні киреї та малих левів на шоломах. Дуже мені сподобалися ті леви. — Кем стиснув вуста і посуворішав. — А Правиця не сподобався. Він місто погромив. А згодом побив нас на Чорноводі.

— То ти був там?

— Авжеж був. Зі Станісом. Тоді князь Тайвин прийшов з примарою Ренлі й запопав нас збоку. Я кинув списа і втік, а на кораблях один клятий лицарюжка на мене визвірився. Де,