Читати книгу - "Один постріл , Ірина Кузьменко "

Даніель міцно тримав за руку. Мені навіть страшно було уявити, що він зараз думає, тим більше той покидьок назвав його «Еріком». Ох чорт, оце так уляпалася. Якщо я зірвала операцію, це буде крах.

Ми спустилися на перший поверх. Піймала себе на думці, що потрібно знайти Авалін і забрати сумку з кімнати для персоналу. Різко висмикнула руку. Даніель зі злості штовхнув мене в коридор. Мовчав. Просто дивився в очі й мовчав.

— Мені потрібно забрати речі, — прошепотіла й з-за спини чоловіка помітила рух.

Недовго думаючи, притиснулася до нього й поцілувала. Швидко, палко й нестримно.

«Дурепа», — насварила себе. Знайшла час для поцілунку.

Декілька чоловіків пробігли повз нас. Відсторонившись, я з полегшенням видихнула. Не дивлячись на чоловіка, схопила його за руку й ми побігли в кімнату. Швидко забрала речі, і вже через чорний вихід втекли.

— Авалін, чорт, я не попередила її! — оглянулася й зробила крок назад.

Даніель перехопив мене за талію і потягнув за собою. Не встигла щось відповісти, як побачила, що декілька чоловіків вибігли з клубу й почали стріляти в нашу сторону. З грудей вирвався крик. Чоловік заштовхав мене в машину, сів поряд і натиснув на газ.

— Ви-бач, за все, і за поцілунок також, — вичавила із себе ці слова й при новому пострілі пригнулася.

— Якщо виживемо, обов’язково поговоримо про твою неадекватну поведінку! — гнівно промовив Даніель. — Операція зірвана. Останній шанс — причал!

Поглянула на Дана й лише зараз помітила, що в нього був навушник у вусі.

Даніель виїхав на шосе. У дзеркалі помітила, що позашляховик прямував за нами. Один удар, і моя голова зустрілася з панеллю. Перед очима пролетіла гавань, будівлі, люди, і на декілька хвилин подумала, що й моє життя. Машину наздоганяли. Ще кілька ударів, пострілів, і я зрозуміла, що це все. Автівка на швидкості кілька разів перевернулася…

У тіло боляче врізалося скло. Було тяжко дихати. Я заплющила очі й навіть не могла закричати. Паніка охопила мене й разом із нею — страх та пекучий біль. Не знаю, скільки часу пройшло, доки я змусила себе розплющити очі. У животі стирчало скло. Даніеля поряд не було. Глибоко вдихнула й відчула, як горло почало пекти. По щоках потекли сльози. Пролунали нові постріли й крики людей.

— Даніелю! — надірваним голосом закричала.

Незважаючи на біль вибралася з машини. Вхопила те кляте скло та з усієї сили вийняла з живота. Відчайдушно закричала. По щоках знову потекли сльози. Дотягнувшись до куртки, приклала її до живота. У голові пульсував страх, адреналін, ненависть до себе, до Карла та Джері, до всього світу. Через кілька хвилин агонії почула кроки.

— Міро! — голос Даніеля змусив підняти голову. Чоловік взяв на руки. — Тримайся, маленька! Все буде добре!

Я повторювала його слова, але розуміла, що нічого доброго вже не буде.

Даніель

Операція в клубі була зірвана. Карл Дагмар втік. Встигли перехопити товар у порті й затримати повірену людину Карла та інших його посіпак, у тому числі й Грега. Операцією займалася Ауріка, а я поспішив із малою в лікарню. Вперше так хвилювався за чиєсь життя. Вперше проклинав себе, що не зміг зупинити її, або ще краще, змусити повернутися на батьківщину. Тепер, через свою слабкість, вона лежить вся в крові, у цьому жахливому вбранні, а лікарі говорили, щоб я не переймався, що шанс є, і надали мені першу медичну допомогу.

— Кровотечу зупинили. Дівчині потрібний відпочинок, і, Даніелю, мені також потрібні її документи. Ми повинні дівчину оформити, — сказав знайомий лікар.

— Освальде, з документами може виникнути проблема, — чесно зізнався.

— Даніелю, тоді вранці варто забрати її. Я не зможу довгий час тримати дівчину в лікарні. Сам розумієш.

Я кивнув. І лікар додав:

— Даніелю, їдь додому й відпочинь! Ти сам у жахливому вигляді, а завтра приїдеш і забереш свою дівчину.

Знову кивнув і понуро поїхав додому. По дорозі встигнув зателефонувати Ауріці. Нічого втішного, але разом із тим роботи також вистачить. Приїхавши додому, відразу пішов у ванну кімнату. Опісля, як тільки голова впала на подушку, відразу заснув.

Прокинувся від телефонного дзвінка Ауріки. Вона була стурбованою і запитала, чи буду я сьогодні? Відповідь — ні! Мені сьогодні потрібно терміново забрати Мирославу, і в мене є рівно година до обходу лікарів.

Щоб не підставляти Освальда, я дуже швидко зібрався. На порозі в лікарню мене вже чекав Освальд.

— Дівчина прокинулася, і перше, що вона запитала, — де ти!

Від його слів я трішки став веселішим, але розмови з нею також чекав напруженою. Освальд швидко розповів, що потрібно робити з раною, щоб скоріше загоїлася. Варто було мені зайти в палату, як я розтанув, ніби морозиво на сонці.

— Даніелю! — дівчина повільно піднялася на ліктях і простягнула руку. Я взяв її долоню. — Даніелю, я так хвилювалася за тебе. Коли прокинулася в лікарні, ледве з розуму не зійшла. Забери мене звідси. Я тебе благаю!

Стиснув її руку й кивнув.