Читати книгу - "Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін"

треті… уявні, справжні… Щоб ви не сумнівалися!.. Витонченість слуху!.. Як у диригента, власне!.. крім недолюдка-тхора й виття на всіх поверхах!.. зважте, ота внизу абортниця, як двадцять п'ять немовлят!.. ці крики!.. з двадцять восьмої! уже казав?.. дарма!.. Маю тонке вухо, от і все!.. Усі писки захоплюють мене… врахуйте, скільки років у Тарньє!.. з Брендо, Лантюежулем[131]… перші крики… перший крик! Мокрі й у слизі… моя справа!.. мацюпусінькі голівки червоногарячі, сині, неначе їх життя вже душить!.. скільком істотам допоміг я народитись!.. Як вони приходять!.. ви нагнали на мене спогадів! «Тужтеся, дамочко! Тужтеся!..» Я чув немало зойків… я людина вуха… але породільний дует мами й дитятка у пам'яті назавжди… щойно мати перестала кричати, як вступає писклятко… Я вам підсовую не літературні ефекти на кшталт «життя триває і так далі»… Я вас пощаджу… До біса розрахунок!.. На деякі звуки я скупий, а інші роздаю… звуків із Камеруну скільки схочете! Оркестровки лісу!.. нічні особливо!.. нічні!.. треба хоч раз почути грандіозне ревище тваринного кохання!.. буря інстинктів! а тубільці по селах ласують власним м'ясом!.. Там-там! у танок! гоп!.. і ритм з підскоками шалених танців… краще не дивитись!.. Бабуся на повільному вогні… Ще той шарварок!.. Даю вам двадцятьох тубільців зі свого села — і почуєте той галас!.. істоти й звірі, котрі кохаються, хапаються, між собою поїдаються… А ще можу змалювати велике місячне сяйво, те велетенське люстро ночі таке, що ліс наче підноситься до неба!.. і тамтами, і шістнадцять чаклунів… Тоді виття не те що на сімох! на десяти поверхах в'язниці!.. це всі охриплі у в'язниці!.. всі поверхи… зрадники, злочинці, крадії, збоченці, невинуваті, всі охриплі!.. тхір теж охриплий!.. абортниця хрипить на два тони: «аї! ао!» тоді як лісові тубільці на галяві тільки на весь голос! високий, світлий!.. Пригадайте назву… село Бікобімбо!.. Ріо-Крібі!.. справжні співці! уночі, звичайно ж, уночі!.. з глибин природи!.. Це треба хоч раз у житті почути!.. Треба почути!.. щоб збагнути інстинкти, супровід, вокаліз: «Денга!.. бує!.. саоа!.. бує!.. денг… а!.. бує! Денг… а!.. бує!» і все природно барабаниться! на порожньому стовбурі шістнадцятьма паличками!.. отож чаклунство!.. але остерігайтесь!.. Я за сто метрів був, тобто моя хижа, та ніколи не ходив дивитися!.. порожнина відлуння — то святе!.. не те що дебільне відлуння тюрми!.. Утім, я вмію співати по-тубільському… Ще можу!.. «Денг… а! бує!.. і сао а!.. бує!..» Надихає, їй-богу!.. Ніколи не спостерігав тих свят, там були тільки вони… Вони цінують людятину, але інше м'ясо теж, я певен… кіз, кабанів, буйволів… пітонів… Мав докази!.. Не треба лізти в чужі справи!.. не на показ!.. не на показ!.. і без вигадок… Я нічого не вигадую… самі факти… Бікобімбо, 1916 рік!.. Людське м'ясо їли на вулиці Коленкура… На вулиці Шарбоньєр… Вулиці Клода Бернара… посеред Парижа по тридцяти роках!.. отож первісні племена! Гай-гай! Без прикрашань!.. безжальність інстинктів!.. Отут! Тепер! Моя мила! шкури не рахуються! м'ясо! м'ясо! Тамтами і вожді племен!.. Міркую собі, мені кумедно, я сміюся!.. Але реально, і це факт: на вулиці Коленкура вони не знали ні пропасниці, ні жовтої лихоманки, ні мухи цеце! Антропофаги — то таке, але ж муха це-це!.. Отож слава всій вулиці Коленкура! Слава людському м'ясу!

Ви скажете мені: це маячня у лихоманці!.. Так! Так! Звісно! але тамтам також!.. Ви ніколи не бачили того інструмента!.. Порожній величезний стовбур… відлунює, мов у соборі!.. додайте хор нічних гурманів, який проте, перекриває тваринна вакханалія кишкорвання, загризання, парування, як у двадцяти п'яти зоопарках! леви, шакали, слони, птахи в глибинах мороку!.. Ах, звуки лісу — це вам не абищо!.. мене навіть переконували, що найгучніший звук там, уночі в лісі, дає гігантський равлик-павлик! Уявіть собі!.. А я тремтів у себе в хижі від лихоманки, від триденної… крутився на «Піко»… Ви не знаєте розкладного ліжка «Піко»?.. «Піко» — колоніальне ліжко, завдяки йому ми маємо імперію!.. «Піко» клацає на всі лади!.. воно все з таких маленьких рейок, які подзенькують!.. а вашим боям сміх!.. ви теж кумедно виглядаєте! зуби, коліна, каркас, усе смикається і труситься… Є з чого боям покепкувати!.. Скрипіть! Скрипіть! Скрипіть, любасю!.. точно, як Дароносцева тачка!.. теж подзенькувальна, хіба ні? усюди подзенькування… А як вони мене везли, ті бузувіри! по брукові! та ще й по якому!.. і всі торнадо насуваються!.. отут я певен! крізь стіни бачу!.. От, мерзенні мухи! Знову ті жахи! верески тубільців і тварин, найгірші!.. весільні сатурналії, загризання в глибинах мороку!.. А ще висота лісів!.. Удесятеро… удвадцятеро вищі від венсенських дубів!.. Ото роздирання під ними!.. і воркотіння! і стогони!.. Це ще агонічніше, ніж тюрма… Несамовитіше, ніж Шарлеруа, Марна, Сен-Ґон, Нагасакі[132]!.. люди відстають від тварин… я порівнюю… порівнюю… без вагання!.. без вагання!.. звуки, котрі тримаю в голові!.. невідчепний стогін!.. він мною заволодіває до запаморочення, падаю! кричу!.. спершу витримка, характер!.. та звуки перемагають, неначе п'яний, здаюся… покиньте лави! ви скажете… ясно!.. а ескадрон?.. крик полковника сам по собі на двадцять метрів поперед знамена?.. бойове розгортання!.. шаблі наголо!

— До бо-о-о-ю-ю-ю!

Порядок ескадронів!.. «Другий! Перший!.. Третій!.. Четвертий!..»

Величне віяло атаки!.. трепет!.. грім! і три бригади! ешелони!.. дивізія!.. двадцять тисяч коней, мов грім! Армійський корпус!.. ви чуєте квиління землі?.. неначе здіймається стоголосий стогін… наростає копитний вихор… стогін надр, який все гасить… навіть «летючих» на підтримку артилерії, які саме відкрили вогонь… лунає тільки стогін землі… стогін заповнює все!.. все відлуння… це треба знов почути!.. І вас несе, стискує, атака, коліно до коліна!.. нестримно!.. луна до неба! до неба! Тагададам! Тагададам! Це треба знов почути!.. Я роблю, що хочу, все знову чую!.. Можу тропічні урагани… Творю атаки великих маневрів!.. Роблю, що хочу, у себе в камері!.. підтримку артилерії! Геть тачку Дароносця!.. диваків з цибулячих полів!.. І їхнього сцяння теж досить!.. Хорового сцяння! Пхе! Бешкетники! Назад Ельзу! До біса Тото!.. досить з мене ураганів!.. повна макітра!.. А після дзвону в вухах і після тамтамів маю широкий вибір спогадів про вітер!.. після бурі в вухах ще чимало інших!.. чимало інших!.. зітхання по багатьох особах… тихі зітхання… сильніші… дідусі-бабусі доживають… не один! двадцять! десять! сто!.. тихий хрип — і все, кінець, подавай наступних!.. я вам розповідав про гики… І хрипіння, яких уже не чути! задихання від старого крупу!.. може бути… ще можна почути у двох-трьох лікарнях для дітей… історичні шуми фактично… як млини тисячного року і дзвін ковадл… музейні звуки… «Агов, ковалі!»… і дзень!..