Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Я не знала, що сказати. Намагалася уявити, як

хлопець років чотирнадцяти душить дорослого чоловіка посеред безлюдної таверни. Як світле волосся падає йому на обличчя. Як золотаво світиться його шкіра у відблисках вогню.

— Не пам’ятаю, як саме зрозумів, що він уже мертвий. Нарешті прибрав руки та сів собі поруч, вирячившись на тіло. І нічого не відчував. Мені не стало зле через те, що я скоїв.

Вест глитнув клубок у горлі.

— Коли я зрештою звів очі, завважив у таверні єдиного відвідувача, який сидів біля шинквасу. Досі я його не помічав. А він на мене дивився. — Вест глянув мені в очі. — То був Сент.

І того я побачила ніби перед собою: як батько сидить за шинквасом у синій куртці, стискаючи зеленкувату склянку. Як у голові його закрутилися коліщатка.

— Я розумів, хто це. Упізнав його. Спочатку він нічого не казав. Просто дудлив хлібну, а як допив — запропонував мені місце у своїй команді. Отак, не відкладаючи під сукно. Звісно, я пристав на пропозицію. Гадав, що завгодно буде ліпшим за того капітана, на якого тоді працював. Так воно і сталося. Сент чинив зі мною порядно. Тож, коли він став просити про послуги, я погоджувався.

— Які послуги? — прошепотіла я.

Вест тяжко видихнув.

— Ми кидали якір — і траплялося, щось було необхідно залагодити. А часом… покарати за несплачені борги. Дошкулити комусь, кого не вдалося залякати. Зруйнувати чиюсь справу чи понівечити чиєсь майно. І я робив усе, про що він просив.

— А що на Совані?

Вестові очі зблиснули. Сован пригадувати йому не хотілося.

— То був нещасний випадок.

— Але що сталося?

Він раптом заговорив ледь чутно.

— Сент попросив мене подбати про одного купця, котрий виступав проти нього. Коли ми зупинилися там дорогою, я підпалив його склад. Команда про це не знала, — бурмотів собі під ніс.

Проте це він мені вже розповідав.

— Коли ми прибули в Дерн, я дізнався, що тоді, коли палив склад, там залишалася людина.

А я ж була поряд, коли йому про це розповідали. Бачила, як збентежилися Пай і решта команди, при тому що вони мали підозрювати, що Вест поробляє для Сента. Надто вони кмітливі, щоб не помічати таких речей.

У голові промайнув мільйон думок — хутко-хутко. Не вдавалося вхопити й утримати жодної. Сент мав рацію: я не знаю Веста. І Зола казав те саме. Я бачила лише той його бік, що він сам волів мені демонструвати.

— Усі ми коїли всяке заради виживання, — сказала йому.

— Не це я намагаюся тобі сказати. — Аж повітря навколо перемінилося із цими словами. — Фейбл, хочу, щоб ти дещо зрозуміла. Я зробив те, що мав зробити. Мене це не потішило, але в мене були мама й сестра, які потребували мого заробітку, і я здобув місце в команді, де мені велося добре. Я

знаю, що це неправильно, але якби міг повернутися назад, я б учинив так само. — Це прозвучало надто серйозно. — Не знаю, ким я від того став. Та це правда.

Складалося враження, що ці слова далися йому найважче. Він-бо сказав чесно. Не було на кого нарікати. Такий був Вест, і він правдиво в цьому зізнався.

— Ось чому Сент не хотів тебе втрачати. Ось чому довірив тобі судно-примару. — Я потерла обличчя: раптом навалилася смертельна втома. — Та чому ти мені не сказав? — спитала його. — Гадав, не дізнаюся?

— Я розумів, що маю розповісти тобі про те, як працював із Сентом. Просто… — Він затнувся. — Боявся, що ти передумаєш. Щодо мене. Стосовно «Жоржини».

Хотілося сказати, що не передумала б. Що мені байдуже. Та я не була певна, що це так. Працювати на батька — то одне. Його я знала. Для мене не було таємницею, хто він такий і чого прагне. А от Вест був для мене інакший.

— Нам треба зрозуміти, як довіряти одне одному, — сказала натомість.

— Авжеж.

Не таємниця, що Вест міцно пов’язаний з моїм батьком, та це ще не все. Саме через Веста люди боялися Сента. Це він був тінню, яку Сент відкидав на все навколо. Здобуте з «Жайвора» не лише купувало Вестові свободу від мого батька. Воно викупало й саму його душу.

— Якби ти не знав про «Жайвір»… якби не потребував його для порятунку «Жоржини», чи ти взяв би мене в команду?

— Ні, — відказав він, ані хвильки не вагаючись.

Серце впало, до очей підкотилися сльози.

— Не певен, що взяв би. Я б волів, щоб ти опинилась якомога далі від мене, — зізнався Вест. — Певною мірою, у глибині душі я й досі волів би, щоб команда проголосувала проти тебе.

— Що ти верзеш? — обурилась я.

— З тобою ми притягли на себе прокляття, Фейбл. Нам завжди буде що втрачати. Я зрозумів це того дня в Тисняві, коли тебе поцілував. І розумів це в Дерні, кажучи, що кохаю тебе.

— Тоді чому ж ти погодився?

Він так надовго замовк, що я вже й не чекала на відповідь. Коли зрештою заговорив, голос його звучав приглушено.

— Перший раз я тебе побачив на причалі бар’єрних островів. Ми вперше кинули якір на Джевалі, і я за тобою стежив. «Дівчина з темним рудо-каштановим волоссям, у ластовинні, зі шрамом на внутрішньому боці лівої руки», — казав Сент. Це було за два дні до зустрічі з тобою.

Я теж пам’ятала цей день. День першої угоди з Вестом. Тоді я вперше побачила на бар’єрних островах «Жоржину».

— Ти торгувалася з якимсь типом, вимагала вищої ціни за піропи. А коли хтось гукнув із палуби й він підвів голову, ти хутко вхопила з його кошика червоний помаранч. Так, ніби стовбичила там з єдиної причини: дочекатися миті, коли не дивитиметься. Кинула помаранч у торбу й, коли

чолов’яга знову повернувся до тебе, повела перемовини далі.

— Не пам’ятаю такого, — зізналася.

— А я пам’ятаю. — Його губ торкнулася легенька