Читати книгу - "Однойменні, Едрієн Янг"

Він сунув руку за вилогу, ніби й досі боліло.

— Мені аж дух забивало, боявся не побачити тебе на причалі. Боявся, що ти зникнеш. І коли прокинувся в Дерні, а тебе немає, це відчуття повернулося: я тебе не бачу!.. — Голос затремтів, мова йому урвалася.

У нього був такий змучений вигляд… Такий утомлений…

— Ти мене знайшов. А я відкидаю пропозицію Голланд.

— Ти певна?

— Певна.

Він пом’якшав, в очах тепер світився знайомий вираз. За вікном чути було шум вітру. Вестові плечі нарешті розслабилися.

— Та що робитимемо із Сентом? — Мої думки знову повернулися до батька.

— Що ти маєш на увазі?

— Голланд на нього полює, Весте. Доволі скоро вона з’ясує, що Клов його не чіпатиме, і знайде інший спосіб.

— З ним зв’язки обірвані. — Вест знизав плечима. — Сент сам у змозі дати собі раду.

Я звела брови: не второпаю, що саме він має на увазі.

— Ми не маємо в це втручатися, Фейбл. Він кинув нас сам на сам із Золою, коли ми пішли на дно. А тепер нехай сам розбирається з Голланд. Ти нічого йому не винна.

— Річ тут не в моїх боргах. Ідеться про майбутнє Звуження. — І це була майже правда.

Вест зітхнув, пригладив волосся.

— Тому маємо повернутися в Серос.

Мені все це не здавалося таким простим. Якщо Голланд дістане дозвіл торгувати на Звуженні, уже не важитиме, скільки монети має «Жоржина». За двійко років вона випхає звідти всіх торговців.

Але гіршою була сама думка про те, що із Сентом щось може статися. Вона мене сполохувала. Лякала. Мене геть не тішило, що я лишилася йому вірною, коли він не проявив до мене ніякої вірності. І я не забула, як просилася до нього в команду, а він відвернувся від мене в Серосі. Проте якщо Голланд позбудеться Сента, я втрачу його назавжди. І мені було байдуже, що він скоїв, чому так учинив. Я розуміла, що не можу дозволити його усунути.

Вест цього не розумів. Ніколи.

— Завтра рушаємо з Бастіана додому, — сказав він.

Я кивнула та простягнула йому руку.

Він глянув на мене, затримав погляд на губах. Але не поворухнувся.

— Поцілуєш мене? — прошепотіла.

— Не знав, чи ти ще цього захочеш.

Я стала навшпиньки. Він притулився лобом до мого лоба, і, коли торкнувся губами моїх губ, я видихнула весь той страх, що не давав дихати з тієї

миті, як отямилася на «Селені». Хотілося плакати, біль у грудях розчахнувся, і по тілу розлилася слабкість. Опинившись поза Звуженням, я все це вже бачила, стільки разів — уві сні. А тепер це стало дійсністю. І вже від неї я не прокинуся. Ось він, Вест, живий, теплий, дихає, можна до нього доторкнутися. А його доторк відгукувався в мені, пульсував у кожній краплинці крові.

Не знаю, чого чекала від нього? Як він міг пояснити своє минуле? Та Вест ніяк і не пояснив.

«Не знаю, ким я від того став».

Ці слова тихим відлунням озвалися в голові. Я торкнулася його обличчя, він міцно мене обійняв. І не лякав, як я собі думала. Навпаки, почувалася безпечно. Не знала, що зможу любити когось не менше за батька, але так воно сталося. Любов’ю глибокою, благальною. Любов’ю, що жахає.

І не знаю, ким від того ставала я сама.

Я лежала без сну, дослухаючись до Вестового дихання. Такий звук, ніби в теплий день на берег Джевала накочуються хвилі — напливають і відступають.

Полишаючи Джевал, не думала, що пригадуватиму будь-яку його рису: барви мілини, небесний простір, звуки води. Над тими чотирма роками такою темною тінню тяжів біль від втрати матері й туги за батьком, що поглинув усе: і світло, і пітьму. До зустрічі з Вестом. До того дня, коли біля бар’єрних островів показалася «Жоржина» й на вітрі замайоріли її дивні вітрила-крила. Мені знадобилося близько шести місяців, щоб повірити в те, що кожний раз, коли я їх бачу, — це не востаннє. Довіра до Веста виникла ще до того, як я її усвідомила. Проте я досі не певна була, а чи довіряє мені він.

Через щілинку у дверях прозирнув промінчик світла, я глянула — і він зник. А з вікна було видно, що до світанку не менше ніж година: небо ще темне.

Я вислизнула з міцних Вестових рук, сіла й дослухалася. У Будинку «Азимут» панувала тиша, тільки хтось тихим кроком скрадався сходами вниз, у коридор. Босоніж зіскочила на м’який килимок, притримала спідниці, щоб не шаруділи. Вест поринув у глибокий сон, обличчя розгладилося — уперше відтоді, як ми зустрілися на вечірці в Голланд.

Я обережно прочинила двері, ручка тихенько

рипнула. Під стінкою хропів Клов, випроставши схрещені ноги й обіймаючи свої гроші.

Уздовж стінки танцював відблиск ліхтарного світла, я визирнула через перила й помітила внизу срібну зачіску. Загорнувшись в атласний халат, коридором скрадалася Голланд.

Я озирнулася на темну кімнату, переступила через Кловові ноги й рушила за вогником. Він пропливав підлогою попереду, а я за ним завертала за роги в темряві. Діставшись кінця коридору, вогник заблимав.

Попереду — відчинені двері.

Нечутними кроками підкралася, пильнуючи тінь Голланд, що майнула мармуровою поверхнею, зазирнула в шпарину і на мить засліпла від світла. За дверима — кімната, декорована дерев’яними панелями, одна стіна заклеєна мапами внапустку, всі решта завішані бронзовими почепними канделябрами. Голланд у кутку кімнати вдивлялася в портрет, що висів над бюро. На портреті — мама в смарагдово-зеленій сукні, заколотій коштовною ліловою брошкою, обличчя осяяне світлом свічок.

Я штовхнула двері, Голланд перевела погляд на мене.

— Добрий вечір. — Пальцем вона обережно витерла кутик ока.

— Уже скоро ранок, — уточнила я, входячи досередини.

Голланд подивилася на мою пом’яту сукню.

— Сюди я спускаюсь, коли не можу заснути. Немає сенсу валятися в ліжку, коли можна трохи попрацювати.

Проте вочевидь ішлося не про працю. Схоже, вона