Читати книгу - "Кава зі смаком ненависті, Тея Найт"

Захар

Мене посадили. На рік.Кожного дня Маша приходила до мене і доводила до нервового зриву. Постійно твердить: “Треба негайно одружуватися! Я не збираюся виховувати дитину одна!”

В один із таких візитів я не витримав:

— Весілля не буде.

Треба було бачити її обличчя. Істерика розпочалася така, що її з камери троє охоронців виводили.

Наступного дня вона прийшла знову. Очі горіли злістю, але голос звучав майже благанням:

— Ти кидаєш мене з дитиною на руках?!

Я глянув на неї, ледве стримуючи сміх:

— Ти написала на мене донос моєму ворогу, а винного робиш із мене. Я правильно розумію?

Вона заклякла. Секунда мовчання здалася вічністю.

— Що? Звідки ти знаєш? — вирвалося з її вуст.

— Я всюди маю своїх людей. Якщо ти не знала.

— Все не так, як ти думаєш! — Маша схопилася за голову. — Мене підставили! Вони мені погрожували!

Мені реально стало смішно.

— Та невже? Вони з Алісою навіть не домовилися, хто і що буде брехати. В обох одна й та сама історія: “Нас змусили”. А насправді? Просто гарно заплатили.

Її очі забігали. Відчай був очевидним, але я продовжив:

— Тобі вже час, сонце. Прощавай. Дитину я буду забезпечувати всім необхідним. Але тільки дитину. Ти до цього списку не входиш.

Її обличчя спотворила лють:

— Скоро ти втратиш свій бізнес і на колінах приповзеш просити пробачення, щоб не стати банкрутом! Але я навіть  на тебе не гляну!

Це вже дратувало. Я зиркнув на неї холодно:

— Якось обійдусь без допомоги твого татка. Один раз піднявся, піднімуся і вдруге. Головне, що ти ніколи не станеш моєю дружиною.

Маша позеленіла. Ні, справді. Колір її обличчя в той момент треба було бачити.

У камеру зайшла охорона. Один із них сухо кинув:

— на вихід.

Маша різко розвернулася і вийшла, навіть не глянувши на мене.

Нарешті. У камері запанувала тиша. Я посміхнувся. Хоч трохи спокою і часу подумати. А часу у мене тепер вдосталь.

Не минуло й п’яти хвилин, як двері знову відчинилися. На порозі з’явився Андрій:

— Привіт, бро. Як живеш?

— Чудово. Прямо як на Мальдівах.

Він усміхнувся:

— Радий, що не падаєш духом.

— Нічого, я ще не з такого вибирався.

Андрій кивнув:

— Я бачив Машу біля входу. Вона з кимось говорить по телефону… Ну як говорить. Кричить на всю вулицю. Ти її кинув?

— Так.

— А дитина?

— Буду щомісяця відправляти їй гроші. На дитину. Ну і бачитися з нею на вихідних… коли вийду.

— Чудовий план.

Я зітхнув:

— Думки про Алісу вже тиждень не дають мені спокою.

— Як Аліса? — запитав я, ледь стримуючи себе.

— Все добре, — відповів він. — На побачення з Артемом ходить, на роботі працює, з мамою гуляє. У її житті нічого не змінилося.

Лише ім’я “Артем” викликало у мені бажання його десь закопати.

— У мене до тебе прохання, — сказав я тихо.

— Слухаю.

— Знеси кав’ярню, яку я викупив декілька місяців тому. Там має бути автосалон. Мій автосалон.

Андрій здивовано підняв брови:

— Кав’ярню Аліси?

— Кав’ярня моя. Все офіційно за документами.

Він вагався, але зрештою кивнув:

— Добре. Як скажеш.

Зайшов охоронець:

— На вихід.

Андрій повернувся до мене:

— До зустрічі, бро.

— Тримайся там.

Я знову залишився один. Всього 365 днів. І Аліса за все розплатиться. Цього разу поблажок не буде.

Кінець