Читати книгу - "Розколоте небо"

На краю села стояли дві напіврозвалені хатини. Там колгоспників зустріли секретар парторганізації та голова сільради. Вони, як і годиться, підготували пафосну промову, закликали до сумлінної праці. Першочерговим було завдання розібрати хати та збудувати стайні для коней та корів. Тож чоловікам видали сокири, пилки та лопати, жінкам дали наряд допомагати чоловікам. Ганну Теслюкову призначили поваром. Вона мала готувати їжу у великому казані для колгоспників. У першу чергу їй під розписку видали миски, ложки, казан, продукти для супу та кілька буханців хліба. Ганна дівка хвацька до роботи, моторна, тож повинна впоратися з дорученням. Їй у поміч приставили Секлету та Пантьоху, від чого Ганнуся зморщила носа та скривилася як середа на п’ятницю. Але Пантьоха швидко зрозумів, що від нього хочуть. Він без упину тягав дрова для багаття, над яким висів казан. Горбата Секлета теж почала зносити хмиз. В обідню перерву люди зігрілися гаряченьким.

Михайло встиг ще й зіграти на гармошці. Гарний чоловік. Повна протилежність своєму батьку та дядькам. За ним люди підуть, бо вміє і пожартувати, і підбадьорити. Такі активісти дуже потрібні в колгоспі. Але як діяти, коли він з родини куркулів-кровопивців? Михайло і в комсомол вступив, і в колгосп записався одним із перших, і коня віддав на потреби колгоспу без усякого жалю, і до церкви він не вештається. Ходять чутки, що на ідейному ґрунті Михайло посварився з батьком і тепер навіть не вітається з ним. І жінка його прийшла на роботу, знайшла, з ким залишити дітей. Якщо хоче людина працювати, то знайде, куди подіти дітвору. Бо є такі, що не хочуть іти в колгосп, мотивуючи тим, що нема на кого дітей полишити. Чи й не відмовка! Знайшлися такі розумники, що замість себе посилали на збори своїх жінок. Запитуєш їх, чому так чинять, а вони тобі у відповідь: «Вони ж рівноправними стали, як вирішать, так і зробимо». Приїжджало керівництво з району, запитали їх, чому не вступають у колективне господарство. Відповіли: «Не вступаємо, тому що нас туди не пускають жінки». Або ще краще: «Піду з жінкою пораджусь». І коли це таке було, щоб у селі чоловіки зі своїми бабами радилися?! А ті раді підіграти своїм чоловікам. Заявляють: «Якщо наші чоловіки вступлять у колгосп, ми їх не пустимо на поріг домівки!», або лякають тим, що подадуть на розлучення і вимагатимуть поділу майна, землі та худоби. Чого тільки не наслухаєшся від цих темних людей! Один з чоловіків на сміх приїжджих заявив: «Боюся своєї дружини, бо застидає мене, коли піду в колгосп». І це говорить той, хто не раз давав добрих стусанів своїй судженій! І сміх і гріх був, коли один селянин сказав, що він і не проти колгоспів, але його дружина не хоче відпускати в колгосп… корову. Темне, неосвічене село.

Роботи непочатий край, але є ті, хто заважають нововведенням. Це не лише куркулі, а й місцевий панотець. Брати Пєтухови, як свідомі громадяни, розповіли, що батюшка Ігнат казав людям, що колгосп несумісний з релігією, навіть закликав не писати заяви, бо змусять працювати у неділю, а церкви закриють і не буде, де молитися. Дійшли чутки, що батюшка Ігнат навіть пророчив погибель комуністам, комсомольцям та колгоспникам як безбожникам. Було ясно як білий день: церкву потрібно ліквідувати. І зробити це треба якнайшвидше. В інших господарствах давно позакривали церкви, розігнали попів поганою мітлою, а тут досі ходять у неділю на служби та слухають антирадянську пропаганду. Потрібно діяти швидко і впевнено! Нехай селяни збираються недільного ранку біля церкви, побачать, що радянська влада не допустить неповаги до себе. Досить бути такими сірими, неосвіченими та забобонними! Настає нове життя! Ось за це можна отримати похвалу від керівництва.

Іван Михайлович знову прочинив дверцята грубки, вкинув ще одне поліно, задоволено потер руки, сам собі посміхнувся. Скоро, зовсім скоро заживе село по-новому!

Розділ 25

Павло Серафимович з усією своєю родиною недільного ранку попрямував до церкви.

Разом з дружиною він ішов попереду, вітаючись на всі боки з односельцями. За ними йшли Василь з Варею. Здавалося, донька змирилася із заміжжям, але все одно щось не так було в новій родині. Ось і зараз ідуть поруч, мовчки, обоє набундючені. Здається, і не сваряться молодята, але радісного сміху не чути. Може, воно так зараз прийнято у молоді – не показувати свої почуття при сторонніх?

Церква була на вигоні, на узвишші. Вулиця скінчилася, і Чорножукови помітили на майдані біля церкви комуністів та комсомольців, які стояли перед входом. Серед них Павло Серафимович одразу запримітив сина Михайла, який тримав коня за уздечку. Було дивно, що до цього часу не дзвонили у дзвони. Якесь лихе передчуття пробігло холодком по спині Павла Серафимовича. Дружина стривожено поглянула на чоловіка.

– Ану ходімо, подивимося, – мовив він до Надії.

Чорножукови приєдналися до натовпу людей, які скупчилися на второваній дорозі.

– Друзі! – пафосно звернувся до натовпу Лупіков.

– Чортяка тобі друг! – кинула йому якась молодиця.

– Сьогодні у нас велика подія! – продовжив Іван Михайлович, не звернувши уваги на репліку. – Колись історики занесуть цю подію в книжки. З сьогоднішнього дня нас, комуністів, комсомольців, колгоспників, не будуть називати антихристами, бо ми будуємо нове світле життя! Селянська культура не може й надалі бути під впливом релігії, бо саме церква та священики насилають туман на вашу свідомість.

– Відійди! – до Лупікова підійшов Федір Чорножуков зі своєю дружиною. – Я прийшов на службу, а ти мені заважаєш.

– Ось бачите! – скрикнув чекіст. – Несвідомі люди, яким забили мізки попи своїм Богом!

– Бог один для всіх, – спокійно сказав Федір.

– Бога немає! Не існує в природі!

– Це для тебе немає, а для мене – є. Тож дай людям зайти до церкви, – попрохав Федір. – Якщо хочеш промови виголошувати, то збирай збори, а тут тобі нема чого робити.

До брата підійшов Павло Серафимович з дружиною, став поруч.

– Не гніви Бога, – сказав він, – пусти людей всередину.

– Ніхто туди більше не зайде! – закричав Лупіков.

Федір широким розмахом руки хотів відсторонити чекіста, але той швидким рухом дістав наган, підняв угору.

– Ще один крок – і я буду стріляти! – скрикнув він, але на нього горою рушив Павло Серафимович. Лупіков пальнув зі зброї вгору. Злякано заржав кінь,