Читати книгу - "Нафта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Серед тих «вигаданих персонажів» окрім опецькуватого директора ЕНІ та політика (належав він до тієї ж течії, що й політик, про якого я вже розповідав), був ще й один молодий, може, навіть молодший за Карло, теж провінційний інтелектуал (він був венетійцем і мав сільське прізвище із закінченням -он), у нього були чорні, палкі, навіть гарні, як для письменника, очі. З огляду на розмови, які він вів, знання, які мав, особливості мислення, він відчутно не відрізнявся навіть від найкращих інтелектуалів із товариства, що були присутні на прийомі. Як видається, він писав добротні, безнадійно посередні книжки. Попри те, що він ще був молодим, цілком зрозуміло, що йому ніколи не стати літературним відкриттям, він не вийде за межі зацікавленості, яку мають у ньому редактори, не перетне межі певного доброго ставлення, яке мають до нього критики. У нього була така сама «пожива», як і в усіх тогочасних письменників. Поза тим, було в ньому щось більше. Наприклад, його стосунки з політиками та підприємцями. Саме з тими, які вирішили зайнятися «тим Карло Валетті», й рішення випробувати його було прийняте саме на прийомі під час заходу, поки сам Карло стояв там, шанобливий, самовпевнений, з присутньо-відсутнім виглядом. Випробовування, яким піддавали його, аби прийняти в таку велику організацію, як ЕНІ, котра, як ми дізнаємось, була не більш як звичайнісінькою фірмою, хоч і державною, було цілком формальним: його бюрократичне доручення полягало в тому, щоб поїхати на Схід.
Таким чином я розкрив сенс цього невеличкого розділу своєї поеми: не щодня трапляється подорожувати на Схід, сенс цієї подорожі насправді розкривається навіть у легенді — він у тому, щоб повторити один із «вчинків під час посвячення» людини (якщо це можна зрозуміти правильно). Одначе якщо читач дозволить мені, я хотів би ще дещо додати.
У ті не такі вже й далекі від нас часи, коли відбувався згаданий прийом у помешканні пані Ф., італійська «культура» була дуже цільною, як в історико-етнологічному сенсі (у той час Де Мартіно писав свої пречудові книги), так і в сенсі особливому, академічно-буржуазійному й, врешті, у сенсі елітарної культури, частиною якої був ієрархічний розподіл цінностей, котрі вона нав’язувала найвищим керівникам країни. Досі провідним було культурне лідерство лівих, у такому вигляді, якими вони стали після часів руху Опору; у той час, як пробивати собі шлях почала соціологія та міф про технологічність, і «оновлення», за якого тільки й робили, що, з одного боку, доводили до занепаду старого інтелектуала-марксиста, а з другого — відроджували його до життя. Однак усе досі ґрунтувалося на антифашизмі та прогресивності, тим паче селянська Італія. Під крилом у батьків (які, як я вже зазначав, були до них дуже прихильними, ставлячись до них дуже по-традиційному), молодь перешіптувалася про свої нові вдалі вигадки. Все діяло чудово. Італія ніколи не знала завзятішої, потужнішої та щирішої культурної діяльності, ніж у ті дні. Незгода ще мала місце, адже влада християнських демократів досі була міцною, і через їхню тупу жорстокість причини, які підштовхували їхніх противників на спротив, ставали ще шляхетнішими.
Врешті, роль кожного була цілком зрозумілою: робітника можна було одразу відрізнити від буржуа із самої лише його зовнішності; так само неможливо було сплутати учня профтехучилища та студента вишу; інтелектуала, що дотримувався лівих поглядів, від того, що дотримувався правих; науковця та письменника. Жодної плутанини. Приміром, немічного письменника, котрий є частиною субкультури (в ієрархічному сенсі), неможливо було сплутати з вартісним літератором, що належить до загальної культури. Його б неодмінно видала власна зовнішність. Отож питання, яке має поставити мені наразі мій читач, таке: чи могли у ті часи існувати провокатори та шпигуни? І дійсно, — відповім я, хоч яким суперечливим це не видаватиметься, — не погодившись із «уявленням», яке склалося у нас про ті часи, — провокатори та шпигуни тоді теж могли існувати.
Нотатка 33
Нотатка 34bis
ПЕРША КАЗОЧКА ПРО ВЛАДУ ˂
(Із циклу «Проект»)
Я розповім вам оповідку про одного інтелектуала, — почав оповідач, як у «Тисячі й одній ночі», який не знає геть усього, а лише покірно хоче «переповісти» те, про що чув сам, — я розкажу вам про інтелектуала, але застерігаю, що в моїй розповіді я буду переповідати не все підряд, я буду вибірковим, мова моя буде суха: говоритиму про геть усе на світі, а тому ні про що конкретно!
Для початку, я не скажу вам, як звали того інтелектуала, як змовчу й про те, де саме він працював, про його вік, звички та місто, в якому наш герой мешкав; можливо, він взагалі народився в іншій країні.
А от те, що я обов’язково маю окреслити, — цього вимагає моя розповідь, — так це його історію хвороби. У нього були неврози. А може, й дещо більше, — божевілля.
У його натоптаності (він не був опецькуватим, був кругленьким, пухким, мав нездорову, жовтувату плоть) були огидні прояви саме цієї психічної дегенерації. На своєму цілком круглому, ніби зробленому з концентричних кіл, обличчі він мав округлі брови та круглі оченята під ними, круглі щоки, які, незважаючи на його тридцять років, уже повпадали, кругле підборіддя та круглий рот. Лише його рот під час розмови переставав бути округлим, скривлюючись, та й то завжди якось непевно, нечітко, — що викликає огиду, яку відчуваєш, коли бачиш щось слизьке. Чоло у нього теж було округле, з надзвичайно широкими залисинами на скронях, на якому вимальовувався вінок із ріденького білявого волосся, якогось трохи аскетичного, як у сільського священика чи провінційного адвоката. Через те, що чоловік був увесь кругленький, він був схожий на дитину: однак дитина, на яку він так скидався, була дуже відразливою. В іншому його поведінка була цілком дорослою.
На початку нашої розповіді він ще гадки не мав, як скінчиться його життя. Він був ніби гусінь у коконі. Хоча потенційно він уже
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нафта», після закриття браузера.