Читати книгу - "Королева пустелі"

Ґертруда перепробувала кілька різних коней, поки не зупинилася на маленькому жвавому арабському жеребцеві. Вона сплатила за нього 18 фунтів стерлінгів, сподіваючись продати скакуна за стільки ж перед від’їздом. З листа додому: «Мила маленька конячка, гніда, чистокровна, жвава, трохи метушлива, але прудка, сильна й украй симпатична... Замовте мені у „Хіта” крислатий сірий фетровий капелюх від сонця (не з подвійною тулією, а звичайний „терай”[24] з широкими крисами) з чорною оксамитовою стрічкою й простими бантами».

Ґертруді в Єрусалимі й навколо нього подобалось усе. Катаючись до Йордану, потім на Мертве море — «дуже липке!», — потім до могили Діви Марії — «закрита!», — вона відчувала дедалі більший дискомфорт від довгого сидіння в дамському сідлі. Серед колоритного розмаїття місцевих костюмів ця звичка здавалася незручною й незграбною. Підбадьорена Фридрихом і Ніною, вона почала їздити у звичайному сідлі. «Чоловіче» сідло сподобалося Ґертруді настільки, що вона купила собі власне. Коли сестри з найближчого монастиря пошили їй «спідницю-штани» для верхової їзди (першу з багатьох), це дало їй відчуття цілковитої свободи. Відхиляючись від заїжджених туристичних доріг, заповнених екіпажами Томаса Кука[25], вона пускала коня галопом і скакала собі на втіху, перестрибуючи через руїни стін, при цьому притримуючи однією рукою свого нового капелюха з оксамитовою стрічкою:

«Найбільший комфорт і я, і мій кінь отримуємо від чоловічого сідла. Ніколи, ніколи знову я не скакатиму ніяк інакше; я лише зараз відчула справжню легкість від їзди верхи. І хай вам буде відомо, у мене найелегантніша й найпристойніша спідниця-штани. Однак тут усі чоловіки носять спідниці, тож я навіть нічим не виділяюсь. Поки я не починаю говорити, довколишні думають, що я — чоловік, і звертаються до мене „Еффендім!”[26]».

Подорожуючи долинами й пагорбами, Ґертруда злазила з коня, щоб збирати гіацинти, офриси й цикламени або видивлятися анахоретів, що вдиралися до своїх відлюдних печер на горі й затягували за собою мотузяні драбини. Вона наче потрапила всередину Біблії: ідучи в крамницю по хліб і масло, Ґертруда проходила повз будинок Ірода й овечу купіль. Вона почала скрізь брати фотокамеру і знімати на вулиці елегантно вбраних жінок. Одного разу стала свідком масового хрещення співаючих прочан з Росії. Її розвеселило видиме задоволення, з яким ченці тримали людей під водою, аж доки ті не починали задихатися. За околицями Єрусалима вона зупинилася подивитися на табір чорних бедуїнських наметів, що з’явилися просто з пустелі одного вечора й несподівано зникли наступного.

Телеграма, а потім і листи з Ред-Барнсу принесли кілька сумних звісток: померла тітка Ада (сестра Г’ю, яка допомагала ростити Ґертруду й Моріса до того, як Г’ю вдруге одружився), у батька розвинувся ревматизм, що докучав йому частим болем, а Моріс готувався відбути на англо-бурську війну. Тривога за батька й брата проступає в її листах, вона «дуже стурбована» долею брата — звістка про те, що він відбув у Південну Африку, стала для Ґертруди «страшним ударом», «Я виїхала у поганому настрої., дуже пригнічена», — писала вона у своєму щоденнику.

Був березень 1900 року. Попри погану погоду, Ґертруда вирішила здійснити десятиденну експедицію узгір’ям Моав, проїхавши близько сімдесяти миль (понад по км) східним берегом Мертвого моря. Це мало стати її першою подорожжю з власним караваном і трьома помічниками: одним кухарем і двома погоничами; жоден із них не знав ні слова англійською. Вона збиралася по дорозі взяти провідника, можливо, турецького солдата на шляху з одного гарнізону в інший.

Досягнувши Йорданської рівнини, Ґертруда опинилася по пояс у польових квітах. У першому з багатьох листів додому, підписаних «З мого намету», вона описала картину, що відкрилася очам:

«Безмежний килим різнобарвних і вишуканих кольорів — пурпурових, білих, жовтих, яскраво-синіх, цілі галявини багряних козельців. Дев’ять десятих із тих квітів я не знала, але там були жовті стокротки, дикі мальви з солодким ароматом, чудова фіолетова цибуля, білий часник, пурпурові калачики, а ще вище — крихітний білий ірис, червоні анемони і щось схоже на льон, але блідо-рожеве».

Далі тягнулися світлі ряди посадженої бедуїнами кукурудзи, яка буде зжата, коли Ґертруда вертатиметься додому. Її арабська мова вдосконалювалася з кожним днем; Ґертруда здебільшого розмовляла з Мухаммадом, симпатичним погоничем-друзом, який їв лише рис, хліб та інжир, їй подобався і він, і все, що хлопець розповідав про своє плем’я. Ґертруда вирішила, що колись добереться до Джебель-аль-Друз, гірського масиву на південному заході Сирії, і познайомиться з одноплеменцями Мухаммада. Купуючи йогурт у сім’ї з племені Ганімат, обмінюючись простими фразами з жінками й дітьми, вона з подивом помітила, що ті їли траву, «наче кози»: «Жінки не носять чадру. Вони вдягаються у бавовняну тканину завдовжки 6 ярдів (5,5 м.), яка спершу обмотується навколо голови, потім навколо талії і спадає до землі На обличчях — від губ униз — татуювання фарбою індиго, а волосся заплетене у дві довгі коси... Уміти говорити арабською мовою — як це дивовижно!».

У колишньому форті хрестоносців Кераку, від якого експедиція мала вертатися назад до Єрусалима, Ґертруда передумала й подовжила подорож іще на вісім днів, щоб відвідати столицю стародавнього Набатейського царства — Петру. Вона хотіла побачити знамениту «скарбницю», вишуканий двоповерховий фасад, вирізьблений з рожевого піщаника, єдиним шляхом до якого була вузька ущелина. Коли раптово з’явився турецький чиновник з наміром перевірити її караван і мету подорожі, Ґертруда дізналася, що їй доведеться брати офіційний дозвіл. Вдаючи з себе німкеню — «бо вони панічно бояться англійців» — Ґертруда попросила відвести її до місцевого губернатора, від якого отримала не лише дозвіл подорожувати далі на південь, а й солдата для охорони. Пишучи батькам про те, що вона удвічі подовжила запланований час подорожі, Ґертруда додала, що, звісно, телеграфувала б їм і попросила дозволу, якби це тільки було можливо. Це був не останній раз, коли вона імітувала дотримання англійського етикету, щоб робити те, що хотіла.

У супроводі провідника маленька компанія проїхала повз зграї лелек, що ловили сарану, і скоро опинилася неподалік табору Бені-Сахр, войовничого племені, яке останнім (з усіх) підкорилося туркам. Ґертруда поки що була не обізнана в законах пустелі. Вона не знала, що, прибуваючи в табір, треба одразу ж зробити візит шейху в його намет. А в супроводі турецького військового охоронця замість місцевого провідника (наймати якого теж було неписаним законом пустелі), вона скоро потрапила в халепу. Озброєні до зубів грізні вояки Бені-Сахр двічі оточували її караван, з’являючись