Читати книгу - "Остання любов президента"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Приймальний пункт макулатури нічим не відрізняється від звичайного цегляного смітника. Хоча ні, відрізняється. Тут запах пристойніший. Пахне лише паперовою сирістю. Вона дратує тільки з незвички.
Сеня сидить на стільці. Праворуч — стара тумбочка, на якій стоїть порожня гранчаста склянка та недоїдений бутерброд з лікарською ковбасою. Просто перед ним на бетонній підлозі масивна вага синього кольору.
— О, привіт! — каже він, піднявши на мене червонуваті очі. — Що, сумно без книжок?
— Угу! В тебе буде два карбованці здачі?
Я показую йому п’ятірку.
— Я зараз розміняю. Тут недалечко, у чоботаря. Але ти тут дивись, щоб без мене сюди ніхто!
Він поспіхом іде, затиснувши в долоні мою п’ятірку.
Я зазираю за тумбочку. Там стоїть напівспорожнена пляшка «Московської». Витягаю, наливаю грамів зо п’ятдесят у його склянку. Одним духом вливаю горілку у горлянку, і вона мчить туди, вниз, у мою утробу, на ходу зігріваючи своїм вогнем мої голодні нутрощі.
Тепер можна й до роботи! Я зазираю в забите пачками макулатури приміщення. Кайф! Просто якийсь Еверест з журналів, книг та газет! Кіліманджаро!
За годинку я задоволений спускаюся з макулатурної гори вниз, до ваги й повеселілого Сені. Склянка на тумбочці повна, поруч нарізана ліверна ковбаса й дві булочки за три копійки.
— Ну що? — запитує він.
Я акуратно опускаю на бетонну підлогу величенький стос книжок. Власне, книжки на поверхні стосу, а замість підносу я використовую дві підшивки «Ниви» за 1904 та 1907 роки.
Сеня бере до рук верхню книжку, мружить очі.
— «Собака Баскервілів»? — дивується він вголос. — Хіба ти цікавишся собаками?
— Так, — кажу я. — Навіть завести хотів, але мати не дозволила.
Сеня розуміюче киває.
— Я також хотів пуделя завести, та Анька сказала, що мене разом з собакою з дому на хер вижене.
Анька — це його жінка. Теж руда, тільки рудий колір їй личить, а от Сені руде волосся — як корові сідло.
— А два карбованці? — нагадую я йому про здачу.
Він неохоче лізе в кишеню свого ватяника. Дістає два зіжмакані папірці, мне їх у руці.
— Слухай, а може візьмеш чвертку й посидимо ще годинку? Он бачиш, скільки ліверної я купив! На трьох вистачить!
— Ні, — категорично кажу я і витягаю з його пальців два карбованці. Його пальці не відразу, але розтискаються, випускаючи гроші.
Вже через півгодини я стискаю у кишені шуби шістнадцять карбованців. Букініст Марик купив у мене обидві підшивки «Ниви» по шість карбованців за кожну, а книжки взяв гуртом ще за два карбованці.
У роті в мене все ще смак книжкової сирості. Я змиваю його по-королівському: кава з коньяком. Святкую свій виграш у макулатурну лотерею. Роззираюсь. У кафе малолюдно. Двоє чоловіків, кілька очевидних студентів, які потай розливали в горнята для кави принесений із собою портвейн. I жодної дівчини, жодної красуні, з якою можна було б розділити мій хороший сьогоднішній настрій.
62
Київ. Травень 2004 року.
На День Перемоги ми святкували зі Світланою наші входини. Тоді в березні вона мала рацію, відмовившись переїжджати до мене. Вранці, коли вона пішла, я пройшовся квартирою і, на свій подив, побачив на стінах і стелі ознаки старості. Можна було б, звичайно, залікувати квартиру ремонтом, хірургічним втручанням змінити планування, але все це здавалося мені процесом, який напевне вкраде в мене не тільки і не стільки гроші, скільки час, відпущений на щастя. I тому, бажаючи подвоїти своє щастя та не вплутуватися у неприємні процеси, я поговорив ще з деким у міністерстві, порадився з Догмазовим, і після цього про мене якось ніби самі по собі згадали люди, відповідальні за комфорт і зручності найвищого урядового складу. І запропонували новеньку квартиру в Царському Селі на вулиці Старонаводницькій. Високий будинок із хвилеподібним дахом стояв точнісінько над бульваром Лесі Українки. Ь запропонованих мені поверхів я вибрав тринадцятий. Вручаючи мені ключі від просторої квартири з вбудованою кухнею, начальник департаменту «житлового фонду» тихенько порадив скоріше офіційно зареєструвати шлюб. I все вони знають, здивувався я.
А втім, я ж нічого не приховував, і квартири ми дивились разом із Світланою. Та й кожна уважна людина помітила б округлений животик Світлани — у худеньких і струнких вагітність стає помітна раніше, ніж у вгодованих жінок.
Світланин офіс також знаходився на Печерську, неподалік від Будинку меблів. Вона, як мудрий менеджер, підшукала собі кілька ділових подруг, які розширили сферу діяльності невеликої фірми й тепер, окрім меду, займались лікарськими рослинами й харчовими добавками. Тож вона не мала необхідності сидіти у своєму кабінеті.
Повернувшись у міністерство, я попросив Нілочку зв’язатись із Печерським РАГСом і попередити їх, що завтра близько 14.00 я заїду зареєструвати свій шлюб. Уже за п’ять хвилин Нілочка зазирнула в двері мого кабінету з дещо напруженою й через те ще чарівнішою усмішкою.
— Вони вас чекатимуть, — прошепотіла вона.
— Чудово. Тоді горнятко кави.
63
Київ. Вересень 2015 року.
Зустрічі з творчою інтелігенцією зазвичай не викликають у мене захоплення. I забуваються швидше, ніж закінчуються. Правду кажучи, ця остання — позавчора, може й затриматися у пам’яті. Я вже було вимкнув мозок і вдягнув на обличчя правильну телевізійну посмішку, з якою професійний журналіст звичайно ставить запитання. Солістка виявилась постарілою балериною. Цього на телеекрані, звичайно, ніхто не помітить. Тонка, тендітна, з правильним носиком і театрально-гордуватим профілем. Але коли до неї менше метра й ти вдивляєшся в її обличчя, то не бачиш живої шкіри. Не бачиш, бо не має вона живої шкіри ні на щоках, ні на підборідді — має щось тілесного кольору, заполіроване, матове, присипане, щоб не давати відблиску, не блищати.
Вона з таким самим успіхом могла б мені розповідати анекдот. Адже звук у таких випадках не записується. Головне: картинка. Але вона заговорила про невиплачені зарплатні, про старі декорації й костюми. До цього я був готовий. До цього я завжди готовий, коли заходить мова про культуру. Культура завжди бідує. Така її природа. Принаймні в нас. Але для цього ці зустрічі й існують, щоб президент переймався проблемами і намагався допомогти їх вирішити. Та, попри незвичайний фінал розмови, я дав розпорядження Мінфіну виділити Опері гроші на погашення боргів по зарплаті й на декорацію для нової оперної постановки. Фінал нашої зустрічі вартував цих грошей. А винен в усьому запах. Вона сама сказала, що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання любов президента», після закриття браузера.