Читати книгу - "Подорож на Пуп Землі (Т. 2)"

На відміну від мене, Ян дуже швидко, ще до того як ми вступили в Оронґо, сформував свою думку про культ тангата-ману. Він його просто ненавидів.

На початку книги я згадував про те, що мій товариш колись жив у Росії, завдяки чому він трохи знається на російській історії і може непогано лопотіти російською. Щобільше: коли його щось дуже розізлить, Ян завше переходить на російську, справедливо вважаючи, що ні чеська, ні шведська, ні навіть англійська не можуть вповні передати імпульсивного й справедливого обурення. Так ось, начитавшись у бібліотеці всіляких статей про історію Рапа Нуї, чех, хильнувши якогось вечора забагато пива, провів у голові аналогію між боротьбою «довговухих» з «коротковухими» та Жовтневою революцією в Радянському Союзі. Порівняння було, зрозуміло, не на користь острова Пасхи.

— Чьортава птіца-пралєтарій! — голосно лаявся мій товариш, вештаючись мов приблуда посеред Оронґо, з непередаваними зневагою та презирством зазираючи у невисокі входи будиночків. — Гнусниє бунтавщікі, унічтожа́ть такую цивілізацию! Тут еті, как іх? Пєрєд німі билі еті… длінно… длінно…

— Длинноухие, — підказую я.

— Да-да, імєнно! Длінноухіє! — продовжує Ян. — Оні строіть моаі, многа работать, трудіцца, дєлать большой-большой культура! Ставіть такіє вєлічя… е-е-е… вєлічя…

— Величественные?

— Да-да, вєлічяствєнниє статуі! А потом прішлі еті грязниє рабочіє і началі всьо ломать, началі всьо рушить! А потом прідумалі сєбє какую-то глупую птіцу, чтоби моліцца. Ти мнє скажи, кому нужни еті пєтрогліфи? — бідкався мій товариш, обурливо тицяючи пальцем на зображення людиноптаха на камені. — Ето же совсєм нєінтєрєсно! Пригать со скали і пливут за яйцом! А? Дуракі! Лучше би взялі і попробовалі моаі построіть!

Я тихенько підсміювався, тиняючись слідом за товаришем. Щоправда, Яна на довго не вистачило.

— Всьо, я ухожу, — заявив він, — мнє здесь больше нєітєрєсно!

В принципі, я теж не мав великого бажання лишатися на вершині вулкана, де від сильного вітру вже починали сльозитися очі. Зробивши наостанок кілька знімків, ми почали сходити вниз.

Спускаючись, Ян напоровся на якусь брилу, сховану під густим трав’яним килимом. Розгорнувши траву, чех узрів широкий плоский камінь, на якому красувався… ще один петрогліф із зображенням людиноптаха.

— Тьфу! Опять птіца-рабочій! — закричав мій напарник. — Нінавіжу!

А тоді широкими кроками, майже не дивлячись під ноги, ризикуючи шугонути долі та зломити собі карк, закрокував до того місця, де ми залишили «дирчик».

* * *

Мені завжди щастило на цікаві (а головне — незаплановані) зустрічі та події у подорожах. Минулого року під час мандрівки до Мексики я здибався спочатку з музикантами «In Flames», моєї улюбленої death-metal групи, які летіли з Мілана в Париж у рамках промо-туру чергового студійного альбому, а потім уже в Парижі натрапив на Емануеля Стюарта, колишнього тренера чемпіона з боксу у надважкій вазі Леннокса Льюїса і нинішнього тренера Володимира Кличка.

Цьогорічна Експедиція також не стала винятком. Насамперед нам з Яном пощастило потрапити у кипучий коловорот подій, пов’язаних з антипрезидентськими заворушеннями в Куско. Хтось, звісно, може сказати, що така халепа — вельми сумнівне «щастя», та все ж мені було втішно відчути себе частинкою історичних подій, навіть якщо ці події могли закінчитись для Експедиції сумно. А ось тепер на острові Пасхи ми з напарником мали приємність побачити на власні очі історичний матч між футбольним клубом «Коло-коло» та місцевою командою «Рапа Нуї».

Попервах я не надав жодного значення майбутньому поєдинку. Чесно кажучи, я футбол взагалі не люблю. Двадцять два лобуряки гасають полем і копають шкіряний м’ячик… Поясніть мені, що тут цікавого? Більше полюбляю бокс, де важить індивідуальна майстерність і характер кожного з бійців. Колись, щоправда, я любив футбол, можна навіть сказати обожнював. Але пристрасть минула після домашньої гри київського «Динамо» з мюнхенською «Баварією» у півфіналі Ліги Чемпіонів, під час якої динамівці вигравали 3:1 і під час матчу рвали німців на шматки, але в результаті примудрилися звести матч до нічиєї 3:3. Тоді я трохи розстроївся, викинув з дев’ятого поверху клавіатуру від свого комп’ютера і замалим не відірвав кілька секцій від радіатора у своїй кімнаті. Після того не дивився футбол років п’ять.

Через це, залишаючи Оронґо, я нічого особливого від футбольного вечора не очікував. «Подумаєш, пересічний товариський матч між двома пересічними чилійськими командами», — міркував собі. Одначе я дуже сильно помилявся. По-перше, та гра не була звичайним поєдинком, оскільки офіційний футбольний матч, який відбувається на острові Пасхи, вже сам собою не може бути пересічним. По-друге, у ньому брали участь зовсім не дворові команди. Одна з них — столичний гранд, найвідоміший і найбільш титулований клуб Чилі, інша — любительська збірна найвіддаленішого острова світу, сформована з одинадцяти кремезних, волохатих остров’ян, від голови до п’ят вкритих пірсингом й татуюваннями.

Матч почався о четвертій пополудні.

Поки ми спускалися з Оронґо в Ханга Роа (Ян усю дорогу не припиняв запекло чортихатися і тицяти дулі в бік Рано Кау), погода різко зіпсувалася. Для зими в Океанії це цілком звично. Від центру острова тісною отарою валили низькі набучавілі хмари, подекуди скропляючи землю ріденькою мжичкою.

Коло стадіону зібралося все населення острова Пасхи, від найменших рапануйчиків до статечних дідусів та бабусь. Місць для всіх, хто бажав подивитися матч, зрозуміло, не вистачило. Втім, кмітливі остров’яни понаставляли на дорозі, що втиснулась поміж футбольним полем та океаном, вантажівок і пікапів, дозволивши усім охочим залізти на дахи та кузови.

Навпроти центрального кола зібралась чимала група підтримки місцевої команди. Вони притягли з собою рапануйські прапори, барабани та купу напівголих засмаглих дівчат. З протилежного боку стадіону, оточені полісменами, розташувалися «ультрас» відомого столичного клубу. Їх було значно менше, аніж прихильників ФК «Рапа Нуї», одначе вони здіймали гамір на кілька сотень децибел вищий. Зразу видно — професіонали.

Тож навколо майданчика зібралися абсолютно всі, хто в той час знаходився на острові: як аборигени, так і заїжджі мандрівники. В цей час можна було йти і безсоромно розграбовувати будинки рапануйців, перекидати моаі, підривати динамітом аху, бомбувати графіті на каменях Оронґо, словом, бешкетувати як кому заманеться. Ніхто навіть вухом не повів би — всі пошурували на футбол!

Ми з Яном прослизнули між поліцейськими редутами на поле, вмостившись акурат за воротами, і приготувалися спостерігати за перипетіями на полі. Поряд з нами просто на вогкій від мряки траві розкинулося півтора десятки остров’ян та кілька кудлатих собак.

На початку команди грали на рівних. На двадцятій хвилині рапануйська збірна навіть