Читати книгу - "Армагед-дом"

…Заплющивши очі, Лідка уявляла цю велетенську велоколону. Порипування старих сідел, важке дихання під час підйому на гору, шарудіння шин і свист вітру на спусках; їхали, напевно, мовчки, краєм ока намагаючись утримати в оці батька й сестру, дружину, сина…

Над Рассмортом висів вертоліт ЦО. Чергами відганяв глеф, доки люди проходили вулицями покинутого селища, яке було вже спотворене першими підземними поштовхами. Кидали велосипеди, й колеса довго ще крутились у повітрі, люди ішли у Ворота, а колеса крутились, мерехтіли спиці…

Пілот гелікоптера був одного з Лідкою покоління. Це був перший його апокаліпсис; кажуть, хлопець тримався мужньо. Простежив за відходом рассмортців, доповів на базу, отримав наказ повертатись…

Після цього зв’язок із вертольотом перервався. Значно пізніше, після апокаліпсису, серед руїн Рассморта знайшли рештки гелікоптера.

Землетрус не пожалів берега на багато кілометрів, але Рассморту дісталося найдужче. Дві колосальні хвилі, одна за одною, ніби язиком злизали половину селища; земля тріскалась, як шкірочка пригорілого пирога, і в тріщини входило море. Не дивно, що гелікоптер не втримався над цим пеклом — хоча конкретна причина его загибелі так і лишилася нез’ясованою.

На мешканців, які повернулися після апокаліпсису, чекала страхітлива картина майже цілковитої руїни; на жаль, повернулися не всі.

Комісія ЦО прибула вже в перші тижні нового циклу, одночасно з інспекторами громадського страхування. Реєстрація тих, хто вижив, підтвердила, що всі вони евакуювалися через великі Ворота райцентру.

Із тих, хто повернув тоді на півдорозі, не було серед живих НІКОГО. Хоча на регіональній базі ЦО збереглися доповіді про те, що близько восьмисот рассмортців майже без утрат увійшли в малі Ворота на краю берега!

Комусь із комісії спало на думку оглянути спотворений землетрусом берег.

Ворота знайшлись одразу. Верхівка кам’яного порталу ледве підносилась над водою, його легко було переплутати з уламком скелі. Ворота стояли — звісно, спорожнілі, без Дзеркала. Ворота, що прийняли замалим не вісім сотень чоловік. І не відпустили їх назад.

Шок був страхітливий. У членів комісії спрацювала рефлекторна захисна реакція — все засекретити. Залишки населення були евакуйовані з Рассморта під приводом (і вельми правдоподібним) «фатальних руйнувань, несумісних із подальшою експлуатацією населеного пункту». Десь там, за багато кілометрів від малої батьківщини, ці щасливчики одержали нове житло (в бараках) і страхові виплати (залежно від статусу). Руїни Рассморта були закриті для доступу, на двох під’їзних дорогах поставили по КПП, у самому селищі час від часу з’являлися патрулі та похитувався на хвилях старий сторожовий катер.

Офіційна версія того, що сталось, була такою: люди, які прямували до рассмортських Воріт, не дісталися до них і загинули під час землетрусу. Їхні імена було внесено до жалобного списку п’ятдесят третього апокаліпсису; це була колосальна втрата, але — «Кожен новий цикл — це нове життя». Ось і все.

Лідка стояла на місці, де колись була центральна площа некрасивого й небагатого, але живого й багатолюдного селища. Стояла, горнучись у вітрівку; за спиною газував автобус. Хлопець у військовій формі на пальцях показував водієві, як зручніше проїхати в провулок і не зачепитися бортом за навислу бетонну балку.

Інші члени експедиції стояли поруч, інстинктивно збившись у тісну групу.

Петро Олегович, формальний керівник, археолог. Віталій Олексійович, реальний керівник, цивільник, про людське око прикривається кандидатською дисертацією з кризової біології. Худорлявий чоловік на ім’я Саша, ні рід занять, ні функцію якого Лідці досі не вдалося з’ясувати. Валя, інтендант. Сергій, технік і змінний водій. Іще водій вантажівки, здається Валера, хто його, до речі, підміняв у дорозі?.. Іще вони зі Славком, лаборанти. (Дорогою Валя відверто сказала, що двох лаборантів буде забагато і що Лідку вона мобілізує «для технічних потреб», тобто «на камбуз»… Утім, раз на день їм обіцяли підганяти польову кухню.)

Автобус нарешті втиснувся між балкою й руїнами жовтої цегляної стіни. Військовий здивовано потер руки, полапав по кишенях, дістав цигарку, підійшов до Славка по вогник. Славко розвів руками.

— На, — курець Валя клацнула запальничкою.

Військовий прикурив. Був він чи то сержантом, чи то єфрейтором, у відзнаках тутешньої армії Лідка не дуже зналась.

— Що дивитиметесь? — він усміхнувся, від нього пахло давно не митим солдатом, але усмішка була симпатична й очі — блискучі, лукаві.

— Тобто? — спитала Валя.

Сержант-єфрейтор покрутив у повітрі цигаркою, добираючи відповідне слово:

— Цей… досліджувати?

— Море, — сказав цивільник Віталій, що підійшов нечутно. — Дальфінів.

— О-о-о, — сержант-єфрейтор закивав. — Дальфіни… погано. Досліджувати. Це добре.

Базу розмістили на околиці колишнього селища, в єдиній відновленій будівлі — раніше тут була продовольча крамниця. Поселятися в руїнах не схотіли з міркувань безпеки й частково через забобони. Розставили намети.

Намет подружжя Зарудних привезло свій, туристичний, вилинялий і пошарпаний, бувалий у бувальцях. Славко стверджував, що в цьому наметі його батьки провели разом не один сезон; брезентовий будиночок був частиною пам’яті про Андрія Ігоровича, однак Лідці неприємна була думка про те, що кожну ніч доведеться проводити поруч із законним чоловіком.

Першу ніч обоє майже не спали; Славко лежав, демонстративно повернувшись до дружини спиною, і вдавав непохитний спокій — його зраджувало лише дихання. А Лідка дивилася в темряву над собою, туди, де заступав зірки невидимий брезент, і не могла позбутися думки, що молоді Андрій і Клавдія Зарудні саме тут, у цьому наметі, зачали свого єдиного сина.

У напівсні приходив Андрій Ігорович, голий, загорнутий у яскравий пляжний рушник. Докірливо усміхався: «Ну що ж ти?» Приходила Клавдія Василівна, зухвало гладка, в старомодному мішкуватому купальнику, демонстративно натиралася рідиною для засмаги, усміхалася фарбованими губами: «Мій чоловік — назавжди мій. А ти народжувати мусиш, народжувати, ти пустоцвітка, безплідне нутро, бач, що надумала — діти її обтяжують…»

Лідка прокидалася стогнучи. Славко вдавав, що нічого не чує; в наметі було парко, вологі брезентові стіни провисали під вагою роси.

На світанку Славко вибрався зі спальника й пішов геть — чи то блукати, чи то купатись, чи то розшукувати серед поснулих інтендантку Валю і скаржитись на холодність дружини. Коли він пішов, стало легше; Лідка відхилила завісу, впускаючи в намет свіже прохолодне повітря, повернулася на бік і солодко проспала кілька годин — доки не почався загальний підйом.

…Прісну воду доводилося качати з єдиної свердловини. Колонка була стародавня, з коротким тугим важелем. Інтендантка Валя вирішила, що питання про Лідчину профорієнтацію вже з’ясовано: «Так, чай постав відразу на двох примусах, до обіду Серьога пічку складе, сніданок — сухою пайкою, а от обід для трударів ми видамо повноцінний…»

Лідка не сперечалась. Просто підійшла до