Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

— Як на мене, не найліпша для нас із тобою розвага.

Анна відвела погляд і, щоб приховати ніяковість, спробувала змінити тему розмови.

— Зимно тут у вас. Помешкання вистигло, а п’єц іще не розігрівся.

Адам мимоволі перевів погляд на її ноги.

— Звичайно, зимно. Особливо, якщо стояти босою на холодній підлозі.

Він ковзнув очима по її фігурці вгору, ніби роздягнув.

— Поганий із мене господар, якщо така гарна панна мерзне у мене вдома.

Зараз йому дуже хотілося саме такої щирої та невинної гри. Зовсім простої, наївної, не надто вигадливої. Здається, переситився забавами інакшого штибу.

Він продовжував із усмішкою розглядати Анну, і, не витримавши, вона першою відвела очі.

— І що тепер? — обережно запитала вона його. — Що ми тут робитимемо?

Розсміявшись, він нічого не відповів, просто взяв її на руки і переніс до себе на ліжко.

— Тут тобі буде значно тепліше… Зрештою, й цікавіше.

Анна заперечно хитнула головою, проте не сперечалася. Уже мала виразну підозру, чим усе це завершиться, і майже не боялася того.

Адам провів пальцями по її щоці, шиї, розстібнув ґудзики на сукні і, нахилившись, торкнувся поцілунком шиї там, де вона плавно переходила у лінію плеча.

— Не бійся, маленька, сьогодні я теж буду обережним з тобою.

Від доторку його губ по її тілі пробігла хвиля млосного тепла і, підібравшись до горла, збила з ритму подих, проте в якусь мить щось таки зупинило Анну за крок від остаточного завороту в голові й за півкроку від того, щоб втратити бажання зупинятися.

— Усе ще боїшся мене?

Розгублено усміхнувшись, вона кивнула, проте пересилила себе і почала витягувати з зачіски шпильки. Анітрохи не почувалася впевнено. Щосили смикнувши зав’язки корсета, майже безнадійно їх заплутала, а помітивши, що й Адам це зауважив, густо почервоніла.

— Просто я…

— Ходи сюди, я тобі допоможу. Зараз тобі дихатиметься легше, — він почав сам розплутувати зав’язки її корсета. — Нізащо не повірю, що досі ти обходилася без покоївки.

Відчувши, як теплі долоні Адама ковзнули від її талії донизу, Анна затамувала подих. Як же сильно вона його любить. Понад життя.

Розвернувшись, вона обережно поклала долоні Адаму на плечі, зазирнула в очі, а тоді, не втримавшись, нахилилася і легенько діткнулася губами його шкіри.

Майже відразу зніяковіла від усвідомленої чуттєвості свого доторку і заховала обличчя в нього на грудях. Тепер він вважатиме її безсоромною?

Усміхнувшись, Адам підвів обличчя Анни вгору, торкнувся обережним поцілунком кутика вуст, почав цілувати, ледь підштовхнув, і вона втратила рівновагу. На мить затихла, а тоді, відчувши на собі вагу тіла Адама, мимовільно вперлася долонею в його плече.

— Тихенько. Не треба впиратись, — Адам перехопив її руку, міцно переплів її пальці зі своїми і притиснув долоню до подушки. — Усе одно я тебе вже не відпущу.

Затуливши їй рот поцілунком, він не дозволив нічого сказати у відповідь, а ще за якийсь час всі слова та думки самі повилітали в Анни з голови — вона відчула, що провалюється у густу вібруючу темряву, центром якої є Адам та його натиск. Вихор гострих відчуттів почав наростати, захопив її всю, запульсував, як кров у скронях, і в якийсь момент, перетворившись у феєрію чуттєвих насолод, заступив собою весь світ довкола.

Ніяк не могла отямитися після цього, лежала в обіймах Адама, вражена силою та глибиною власних переживань. Хотілося плакати від щастя, від вдячності до нього і від того, що зараз він ніжно обіймає її, цілує і шепоче такі неймовірно гарні слова, про які вона колись навіть мріяти не сміла. Нехай би цей день ніколи не закінчився. Коли щастя таке безмежне — понад усе не хочеться його втратити. Міцно притиснувшись до Адама, вона ковзнула рукою по його грудях, шиї, торкнулася пальцями губ, ніби забороняючи йому говорити, а тоді, сама засоромившись того, що робить це, забрала руку.

Адам відгорнув з її обличчя пасмо розтріпаного волосся і замислено глянув в очі.

— Здається, мені неймовірно пощастило з тобою.

Анна здивовано глянула на Адама, проте нічого не запитала, лише усміхнулась і поклала голову йому на плече. Яка різниця, що це означає. Найважливіше — вона його любить, з ним їй добре, затишно, тепло і зовсім не хочеться, щоб було якось інакше.

Солодко позіхнувши, вона спробувала знайти собі зручну позу.

— А це що ще таке? — підвівшись на лікті, Адам жартома потягнув ковдру донизу. — Не можна спати, а то проспимо тут до завтрашнього ранку.

— Не проспимо, — знов натягуючи ковдру на плечі, не зовсім впевнено заперечила вона. — Я виспалась. Я навіть можу придивитися, щоб ми не заснули.

Вона знов влаштувалася зручніше. Понад усе їй хотілось не рухатися, ні про що не думати, не говорити і просто насолоджуватися тим, що Адам поряд.

Ледь повернувши голову, вона ковзнула поглядом по кімнаті, глянула у вікно, яке виходило у внутрішнє подвір’я, й усміхнулася. У помешканні тихо, затишно, тепло, а на вулиці знов падає сніг. Неквапно, ліниво, майже непомітно. Ледь вловимий порух дрібних сніжинок і блискучих скалок, які несміливо опускаються на підвіконня, вже й без того засипане снігом мало не по саму шибку. Навіть шуму з вулиці не чути, лише звідкись збоку обережний сонячний промінь вихоплює з напівтемряви кут кімнати та дарує відчуття відстороненості від цілого міста. Зупинити б цю мить, затримати час, думки, відчуття, не дозволити їм змінюватися, танути, маліти. Так, щоб до останньої краплі відчути щастя, яке несподівано ввійшло в її життя, не розгубити його на дріб’язок, не дозволити зникнути без сліду, заховати у собі, затаїтись, як зі скарбом, нікому не показувати. Про все це не можна нікому розповідати, не можна зрадити випадковим поглядом чи словом, проте вже неможливо викреслити з пам’яті чи зігнорувати.

Адам торкнувся поцілунком її скроні, притиснув до себе, й Анна заплющила очі. Саме цього відчуття захищеності та цілковитої впевненості у своїй потрібності комусь їй бракувало найдужче. Цікаво, а чого бракувало йому? Вже в напівсні дослухаючись до стуку серця Адама і до його спокійного подиху, Анна й не помітила, як, ніжачись відчуттям тепла та лінивого затишку ліжка, заснула так само міцно, як і Адам.

Розділ 3

Раптом Анна розплющила очі. Здається, вона не спала. Чи спала?

Глянула на Адама. Він так спокійно та глибоко дихав, що вона відразу зрозуміла — він теж давно заснув.

Поривчасто сівши на ліжку, вона притиснула ковдру до грудей. Проспали?

Озирнувшись, зустрілася поглядом з Адамом.

— Що, таки проспали? — зовсім спокійно, так, ніби щойно й не спав, запитав