Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

Вона глянула на настінний годинник. Десята? Не схоже. Лише ледь-ледь починає сутеніти.

— Годинник зупинився.

Адам підвівся на лікті, простягнув руку до свого одягу, дістав із кишені годинник, клацнув кришкою.

— П’ята. Ще встигаємо, — усміхнувшись, він задоволено потягнувся. — Кепський із тебе вартовий. Бракувало, щоб проспали.

Позіхнувши, він сів на ліжку.

— Будемо вставати. Нам іще до Личакова добиратися.

Скоса глянувши на нього, Анна ледь повела плечима. Цікаво, що зараз робити їй? Теж вставати? Вдягатись? Зачекати, коли першим вдягнеться він?

Адам усміхнувся. Не лише відчував, що знов хотів би її для себе, але понад усе боявся зробити боляче. Намагався не надто сильно її мордувати, проте, як на таку маленьку та невинну панянку, вражень вона таки отримала забагато. Нехай трохи відпочине. Не варто їй зараз докучати.

Відкинувши ковдру набік, він підвівся на ноги і почав вдягатися, а Анна мимоволі заплющила очі. Вчора вночі й сьогодні вдень радше відчувала його на дотик, аніж бачила насправді. Цікаво, який він?

Вона обережно розплющила очі і, боячись зрадити себе, обережно глянула на Адама. Не надто класично та витончено збудований, а ще дуже незвично бачити жорстке чорне волосся на його руках, ногах і грудях… Зрештою, що вона може знати про все це? Їй він подобається саме таким.

Декілька секунд вона зосереджено вивчала його, тоді натягнула ковдру собі на голову і вже у власній уяві відтворила свої враження. Рухи спокійні, невимушені, неквапні. Адам анітрохи не бентежиться ні цією ситуацією, ані своїм виглядом. Напевно, так само він поводився б і тоді, коли б був у кімнаті сам. Вона так не змогла б. Вмерла б із сорому.

— Тобі хоч є там чим дихати? — Адам, сміючись, стягнув ковдру з її голови. — Так страшно не є, щоб аж ховатися під ковдрою.

Сівши на ліжку, Анна розгублено глянула на нього. Невже він помітив, що вона спостерігає за ним? Але ж він навіть не дивився в її бік.

Продовжуючи усміхатися, Адам неквапно зав’язував краватку перед дзеркалом, і, перевівши погляд на його відображення, Анна густо почервоніла. То він бачив її у дзеркалі?

Вона сердито зім’яла руками подушку. Він навіть не приховує, що сміється з неї.

Адам знов усміхнувся. Може, Анна і хотіла здаватися сердитою, проте мала такий вигляд, що йому хотілося хіба згребти її в обійми та поцілувати.

— Ти й сама не уявляєш, яка ти гарна. Особливо, коли не знаєш, що за тобою спостерігають.

Не втримавшись, вона з силою пожбурила в нього подушкою.

— Усе я знаю… Я…

На льоту впіймавши подушку, Адам весело розсміявся.

— І все ж таки ти не виглядаєш на змордовану… Даремно я тебе відпустив.

Відразу його зрозумівши, Анна відчула, як щоки її починають палати.

— Нічого не даремно. Дурниці вам в голові.

Вона глянула на Адама і, перевівши погляд на подушку, яку він тримав у руках, теж розсміялася. Раніше вона сміливіше глянути на нього боялася, а зараз… Як «безнадійно» все змінилося.

Намагаючись стримати сміх, Анна перехилилася через край ліжка і, притримуючи ковдру біля грудей, заходилася збирати з підлоги свій одяг. І все ж таки шкода, що вона не поцілила в Адама подушкою.

Усміхнувшись, він поклав подушку на місце, не поспішаючи, закінчив вдягатись і знов підійшов до Анни.

— Теж вдягайся і приходь до мене на кухню. Щось поїмо перед тим, як їхати.

Зачекавши, доки Адам вийде, Анна почала вдягатися. Минув лише день, як вони разом, а їхні стосунки стали цілком інакшими. Напевно, він таки її любить, бо поводиться так, ніби ніяк не може натішитися з того, що вона з ним. А ще він постійно каже, що вона гарна. Цікаво, що він у ній знайшов? Можна подумати, йому у Львові гарних жінок бракує.

Вона глянула на себе в дзеркало і сама собі усміхнулася. Ну, вона теж не з найгірших, проте нічого виняткового. Просто гарна, але гарна зовсім звичайною вродою. Було б у неї рідкісного кольору волосся або ще якась чудинка у зовнішності, але вона звичайна собі дівчина. Таких багато. Власне, вже й не дівчина, а жінка. Цікаво, а зовні це помітно?

Спершись ліктями на столик під дзеркалом, Анна уважно вдивилась у своє відображення. Знов трохи припухли від поцілунків губи, під очима залягли темні тіні, з’явилося сум’яття в погляді, а поза тим нічого особливого. Вигляд такий, ніби вона просто не виспалася. Якщо акуратно вкласти волосся та скромно потупити очі, ніхто нічого не помітить.

Старанно вдягнувшись і якомога скромніше прибравши волосся, Анна вийшла на кухню.

— Будеш каву? — уважно придивившись до неї, Адам присунув їй філіжанку з кавою ближче. — Пий, бо бачу, тобі це теж необхідно.

Мовчки присівши біля столу, Анна слухняно взяла до рук каву.

— У мене жахливий вигляд? По мені щось помітно?

Адам ледь усміхнувся.

— А що по тобі може бути помітно? У твоєму віці ти за жодних обставин не виглядатимеш погано. Відіспишся — і все буде нормально.

Він підвівся з-за столу і, ледь нахилившись, раптом поцілував її.

Мимоволі здивувавшись невчасності того поцілунку, вона широко розплющила очі. Він не хоче її відпускати? Хоче бути з нею?

— Анно, ти не залишишся там надовго. Я й без того надто довго чекав на тебе.

Вона опустила очі. Душу віддала б, аби бути з ним, але Адамові зовсім не обов’язково це знати. Для чоловіка краще чогось не мати або ж недоотримати, аніж одержати це з надлишком.

Вона спробувала вкласти на місце пасмо волосся, яке вибилося з її зачіски і впало на шию непокірним локоном.

— От бачите… Що ви наробили своїм поцілунком? Тепер доведеться перечісуватись. Так ми й до ночі не вийдемо звідси.

Оцінююче глянувши на Анну, Адам сам поправив пасмо волосся, яке порушило її зачіску.

— Не вигадуй. Нічого тобі не бракує. Як на мене, у тебе цілком пристойний вигляд.

Усміхнувшись, вона знов потупилася. Зараз Адам дивився на неї так, як дивляться на свою власність, і навіть не припускав, що вона може мати про все це інакшу думку. Цікаво, це всі чоловіки такі чи лише він? Зрештою, нехай думає, що хоче. Ніхто ж йому того не забороняє. Зараз у неї значно серйозніші проблеми в житті. Дуже важко на щось наважитися, зате потім, ніби зі снігової гірки на санчатах, котишся донизу без жодних зусиль та гальм. От тільки невідомо, де зупинишся, і не знати, на що наштовхнешся внизу чи й по дорозі.

Опинившись на вулиці, Анна обережно роззирнулася довкола.