Читати книгу - "Том 2"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чи тебе спітка в долині Отака велична доля.
Заспокойся 1 Мало хто в нас Перлою стає,— скоріше Міг би ти в калюжу впасти Та й зробитися болотом».
Поки я такії речі Промовляв до того снігу,
Стрілив хтось, і з високості Впав додолу темний шуляк.
То був жарт мого Ласкаро, Жарт мисливський. Вид в Ласкаро Був поважний, нерухомий.
Тільки йшов димок з рушниці.
Мовчки вирвав він перо Птахові з хвоста й, за шапку Гостроверху застромивши,
Далі він собі подався.
Дуже прикрий був то вигляд, Коли тінь з пером на шапці По снігу нагірнім білім Довга й чорна посувалась.
XVII
6 долина, мов провулок,
Звуть її «дорога духів»;
Стрімкі бескиди знялися Вгору по обидва боки.
Там, на кручі найстрашнішій, Високо стоїть на чатах Хатка, де живе Урака;
Я пішов туди з Ласкаром.
З матір’ю держав він раду Таємничую, на мигах,
Як би того Атта Троля Приманити і забити.
Слід його ми добре взнали,
Не втече від нас тепера.
Вже тобі тепер не жити На сім світі, Атта Тролю!
Чи стара ота Урака Справді відьма знаменита,
Як то люди піренейські Поговорюють про неї,
Не берусь я того зважить.
Знаю тільки, що подоба То непевна. І непевний Погляд тих очей червоних.
Злий, проникливий той погляд. Кажуть люди, що як гляне На корову,— в ту ж хвилину Молоко в корови згине.
Запевняють, що їй треба Лиш погладити рукою,
Щоб свипя пропала спта,
Або навіть віл здоровий.
За такі її злочинства Люди часто позивали До судді, але суддя той Був новітній вольтер’янець.
Світським був він чоловіком, Легким мислями, без віри,
Одвертав скептично скарги,
Навіть часом насміхався.
Працю теж Урака має Чесную, про людське око: Продає гірськеє зілля Та набитих клоччям птахів.
Тож була тих натуралій Повна хата. Страх як пахло Блекотою, бузиною,
Різним зіллям та корінням.
Шуляків там збір великий Вистановлено чудово,
Все з розпущеними крильми,
З величезними дзьобами.
Чи то пахощі від зілля В голову мені вступили?
Тільки моторошно стало,
Як побачив я тих птахів.
Може, то закляті люди, Може, їх лихії чари Обернули в сих набитих Нещасливих мертвих птахів.
Дивляться так нерухомо, Жалібно та нетерпляче,
І, здається, часом скоса Погляд кидають на відьму.
Та вона, ота Урака,
Біля коминка присіла Вкупі з сином, із Ласкаром, Топлять оливо, ллють кулі.
Ллють вони згубливі кулі, Щоб забити Атта Троля.
Як же прикро пломінь блиска На відьомському обличчі!
Шепче тонкими губами Раз у раз, але без гуку.
Повне, то вона чарує,
Щоб вдалися добрі кулі.
Усміхається й киває Часом синові. Ласкаро Діло робить, все поважний І мовчазниіі, наче смерть.
І непі враз млосно й жаско Стало в хаті, освіжитись До вікна пішов я й глянув На широкую долину.
Що я там в той час побачив,— А було то в час північний,— Розкажу про те по правді І гарненько в главах дальших.
XVIII
Місяць був якраз уповні В ту пепевну ніч на Йвана,
Як мисливська дика зграя По «дорозі духів» гналась.
Стоячи в гнізді відьомськім,
Я з вікна міг дуже добре Бачить поїзд тих привидів,
Як летів він по долині.
Вибрав я хороше місце, Досхочу міг надивитись На непевную забаву Виходців із того світу.
Ляск нагайок, свист, гукання! Кінське ржання, брех собачий! Сміх і гук мисливських сурем! Як то весело лунало!
Мов переднє військо, бігла Дичина чудна юрбою,
Дикі вепрі та олені,—
Мчала вслід собача метка.
Там мисливі 8 різних сторін,
Та й зовсім із різних часів,— При Німвроді Ассірійськім *
Був, наприклад, Карл Десятий *.
Мчали всі на білих конях,
Наче буря. Поспішали Піші ловчії з хортами,
Тут же з посвітами джури.
Пізнавав я не одного В навісній тій зграї: лицар,
Що в злотистій зброї сяяв, '
Не король же то був Артус? *
Чи ж не з Данії Ож’є *
Там у панцирі зеленім Зеленів так, що здавався Наче жаба весняна?
Там були й герої думки, їх пізнав я там багато.
Взнав я нашого Вольфганга *
По блискучих ясних очах.
Бо, проклятий Генгстенбергом *. Він не може спати в гробі,
А з поганською ордою,
Мов живий, полює буйно.
Там по усміху лагіднім Я пізнав теж і Вільяма *;
І його теж пуритани Прокляли; тепер сей грішник
Мусить в дикій юрбі їздить На коневі вороному.
Біля нього близько їхав На ослі хтось — боже правий!
По набожній, в’ялій міні,
По нічній шапчині білій,
По тривозі духа взпав я Свого друга Франца Горна *,
Ба, на славного Шекспіра Коментарії писав він,—
Мусить їздить з ним по смерті В заметні у дикій зграї!
Мусить їздить Франд мій тихий! Він, що ледве смів ходити,
Він, що тільки й оживлявся У балачці та в молитві!
Що почнуть панни старії,—
Він од них не мав спокою,— Скам’яніють, як почують,
Що вже Франц — мисливець дикий!
Коні вчвал пішли — і глянув З посміхом Вільям величний,
Як нещасний коментатор На ослі за ним трусився;
Збитий, втомлений, чіплявсь він До сідла свого ослятка,
Та й по смерті, як в житті,
Вірно автора держався.
Вглядів я і дам чимало В навіснім гурті привиддів,
Більше все хороші німфи,
Молоді, стрункі та гарні.
Всі вони сиділи верхи,
Всі міфологічно голі,
Лиш волосся кучеряве Золотим плащем їх крило.
Всі уквітчані вінками,
Всі одкинулись зухвало,
В гордовитих смілих позах,
А в руках держали тірси.
Біля них я вглядів скілька Дам, убраних призвоїто,
Ті були у дамських сідлах,
Соколів в руках тримали.
Мов пародія, 8а ними На худих мізерних пікапах їхав гурт комедіантський Смішно вбраного жіноцтва.
Чарівні були обличчя, Тільки трошки безсоромні. Розмальовані безстидно,
Всі кричали, мов скажені.
Як то весело лунало!
Сміх і гук мисливських сурем! Кінське ржання, брех собачий! Ляск нагайок, свист, гукання!
XIX
Мов прекраснее трійзілля, Поміж поїздом ясніли Три вродливиці — ніколи Не забуду я їх, любих!
Я пізнав одну з них легко, Молодик над чолом мала, Горда, мов камінна постать,
Та величная богиня.
Підперезана високо,
Груди й бедра ледве вкриті, Світло місяця й походнів Миготить на білім тілі.
їй лице, як мармур, біле,
І холодне теж, як мармур. Страх бліді та нерухомі Ті суворі праві риси.
Тільки там, у чорних очах, Пломенів огонь пекельний,
І страшний, і дивно любий, Осліпляючий, жеручий.
Як змінилася Діана! *
За її
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Том 2», після закриття браузера.