Читати книгу - "Буремний Перевал"

Він підняв свій снаряд, щоб його запустити. Я лагідно повела далі, проте моя мова на нього не подіяла: камінь влучив у мій капелюшок, а з вуст малого посипалися прокльони, які — розумів він їх чи ні — були виголошені звичним й упевненим тоном і страшно спотворили дитячі риси виразом недитячої злостивості.

Можете бути певні, це більше засмутило мене, аніж розсердило. Вже готова розплакатися, я витягла з кишені апельсин і простягла малому, щоб хоч якось його задобрити. Він, повагавшись, вихопив апельсин у мене з рук так, ніби думав, що я хочу лише подражнитися, а потім залишити його ні з чим. Я показала інший апельсин, тримаючи його так, щоб хлопчик не міг дотягтися.

— Хто це навчив тебе таких гарних слів, серденько? — спитала я. — Вікарій?

— До біса вікарія і тебе! Дай!

— Скажи, хто тебе навчив, тоді матимеш. Хто тебе навчає?

— Бісів тато, — була відповідь.

– І чого ти вчишся у тата? — вела я далі.

Він підстрибнув, щоб ухопити апельсин, та я тільки підняла його вище.

— Чого він тебе навчає? — спитала я.

— Нічого, — промимрив він, — тільки щоб я не плутався в нього під ногами. Тато мене не любить, бо я на нього лаюся.

— Он як! І лаятись на тата тебе вчить теж чорт? — спитала я.

— Е ні,— здобувся на відповідь хлопчак. — А хто ж тоді?

— Гіткліф.

Я спитала, чи любить він містера Гіткліфа.

— Еге, — знову спроквола мовив він.

Допитуючись, за що він його любить, я мусила вдовольнитися такою відповіддю:

— Не зна-а… він сварить тата, коли тато починає сварити мене — і кляне його так само, як він мене. Він каже, я можу робити, що хочу.

— Тож вікарій тебе читати й писати не вчить? — продовжувала я.

— Ні, мені сказали, що вікарію… увіб'ють зуби… у пельку, якщо він переступить поріг: так Гіткліф пообіцяв!

Я вклала апельсин малому у ручку і попросила його сказати батькові, що жінка на ім'я Неллі Дін чекає біля садової хвіртки, аби трошки з ним побалакати. Він попрямував до будинку і зник за дверима; та замість Гіндлі на ґанку з'явився Гіткліф. Я хутко розвернулася й збігла дорогою вниз так швидко, як тільки змогла, не зупиняючись аж до самого дороговказу, — і мені було так лячно, наче я здибала гобліна.

Це нібито не має стосунку до любовної пригоди міс Ізабелли; та після цього випадку я вирішила бути насторожі та зробити все можливе, щоб відвести від Грейнджу всілякі згубні впливи, навіть якщо я спричиню домашню бурю, випробовуючи терпіння місіс Катрини Лінтон.

У наступний прихід Гіткліфа наша юна леді саме годувала голубів на подвір'ї. За ці три дні вона й словом не озвалася до невістки, але начебто перестала викидати коники, що було сприйняте нами з великим полегшенням. Гіткліф, наскільки я знала, не був схильний обдаровувати міс Ізабеллу Лінтон особливою увагою. Проте зараз, щойно забачивши її, він спершу обвів поглядом фасад будинку (я стояла біля кухонного вікна, але відступила убік, щоб мене не було видно), потім пройшов бруківкою і, ступивши до дівчини, щось промовив. Вона наче знітилась і поривалася піти; та він утримав її, поклавши руку дівчині на плече. Вона відвела погляд: він, вочевидь, поставив якесь питання, відповідати на яке вона не мала охоти. Знову швидкий позирк на вікна — і, впевнений, що залишиться непоміченим, цей мерзотник не вагаючись обійняв її.

— Юда! Зрадник! — вихопилося в мене. — Та ще й лицемір на додачу, ага! Пройдисвіт!

— Хто там, Неллі? — почула я біля себе голос Катрини: я була надто захоплена спогляданням тієї парочки на дворі, щоб помітити її прихід.

— Ваш безцінний друг! — мовила я в запалі. — Ота капосна шельма! О, та гляньте: вздрів нас — і бігом сюди! тільки, як він спроможеться знайти достойне пояснення своєму залицянню до міс, якщо вона йому така осоружна!

Місіс Катрина Лінтон бачила, як Ізабелла вирвалась і побігла до саду, а хвилиною пізніше Гіткліф відчинив двері. Я не могла приховати свого обурення; та Катрина гнівно звеліла мені мовчати, загрожуючи виставити з кухні, якщо я й далі насмілюся плескати своїм нахабним язиком.

— Тебе послухати, так кожний вирішить, що хазяйка в домі ти! — вигукнула вона. — Знай своє місце! Гіткліфе, а ти про що собі думаєш, підіймаючи такі заворушення? Я ж казала, дай Ізабеллі спокій! Прошу, облиш це, якщо тобі тільки не набридло наше товариство і ти не хочеш, аби Едгар Лінтон зачинив перед тобою двері!

— Боже йому поможи, якщо він посміє! — відповів негідник. Він остаточно впав у моїх очах саме тоді. — Краще йому лишатися смиренним і терплячим! Мені що не день, то більше хочеться відправити його до раю!

— Ану цить! — спробувала присадити його Катрина, зачинивши двері до кімнати. — Не зли мене. Чому ти не дотримуєш мого прохання? Чи вона сама навмисно перестріла тебе?

— А тобі що до цього? — огризнувся він. — Я маю право її цілувати, якщо вона не проти, а от ти не маєш ніякого права втручатись. Я не твій чоловік: тобі не треба мене ревнувати!

— Я не тебе ревную, — відповіла хазяйка, — я ревную до тебе. Ану прибери з обличчя цей вираз: не треба так злісно на мене зиркати! Якщо тобі подобається Ізабелла, ти одружишся з нею. Та чи подобається вона тобі? Скажи правду, Гіткліфе! Ну ось, не хочеш відповідати. То я певна, ти її не У любиш!

— А чи схвально зустріне цей задум містер Лінтон — щоб його сестра вийшла заміж за такого чоловіка? — спитала я.

— Містер Лінтон мусить згодитись, — рішуче відповіла моя пані.

— Він може не обтяжувати себе такою відповідальністю, — докинув Гіткліф. — Якось та впораюся без його згоди. А що до тебе, Катрино, я хочу сказати тобі декілька слів — так, між іншим. До твого відома, я знаю, як по-диявольськи ти знущалася з мене — по-диявольськи, чуєш? І якщо ти себе заспокоюєш, гадаючи, ніби я того не завважив, — ти просто дурненька; а якщо думаєш, що мене можна влестити солодкими словами, ти — дурепа. А якщо ти сподіваєшся, що я й далі страждатиму, не помстившись, я доведу тобі протилежне — і дуже скоро! А поки що дякую тобі за те, що ти відкрила мені таємницю Ізабелли: слово честі, я зумію цим скористатись. А ти тримайся подалі!

– І який новий бік своєї натури він лишень показує! — вигукнула місіс Катрина Лінтон, вражена. — То я з тебе