Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Суворо карається, — тихо-претихо шепнув голова і озирнувся.

— А де свідки? — нашіптував у друге вухо Коров’єв. — Я вас питаю, де вони? Що ви?

І тієї хвилини сталося, як стверджував згодом голова, диво: пакунок сам собою вповз до нього в портфель. А потім голова, якийсь розслаблений і навіть розбитий, опинився на сходах. Вихор думок нуртував у його голові. Тут крутилася і ця вілла у Ніцці, й дресирований кіт, і гадка про те, що свідків і справді не було, і що Пелагея Антонівна радітиме контрамарці. То були розхристані думки, але загалом приємні. Та разом з тим якась голочка поколювала у самій глибині душі. Це була голочка занепокоєння. А ще тут же на сходах голову, як грім, ударила думка: «Як же потрапив у кабінет перекладач, якщо на дверях була печатка?! І як же він, Никанор Іванович, цим не зацікавився?» Деякий час голова мов баран бараном дивився на приступки сходів, але потім вирішив плюнути на це і не мучити себе мудрованими запитаннями…

Тільки-но голова облишив квартиру, зі спальні пролунав низький голос:

— Мені цей Никанор Іванович не сподобався. Він пройда і шахрай. Як би так поробити, щоб він сюди більше не потикався?

— Мессіре, аби ви тільки наказали!.. — відгукнувся звідкілясь Коров’єв, але не деренчливим, а дуже чистим і дзвінким голосом.

І, як стій, клятий перекладач був уже в передпокої, накрутив там номер і почав чомусь дуже плаксиво говорити у рурку:

— Алло! Вважаю обов’язком дати до відома, що наш голова житлового товариства будинку № 302-біс на Садовій, Никанор Іванович Босой, спекулює валютою. Саме зараз у його квартирі № 35 у вентиляції, в убиральні, в газеті — чотириста доларів. Говорить мешканець цього будинку з квартири № 11 Тимофій Квасцов. Але благаю тримати в таємниці моє ім’я. Боюся помсти вищеозначеного голови.

І повісив рурку, негідник!

Що далі діялося в квартирі № 50 — невідомо, але відомо, що діялось у Никанора Івановича. Зачинившись у себе в убиральні на гачок, він витяг з портфеля пакунок, накинутий перекладачем, і пересвідчився, що в ньому чотириста рублів. Цей пакунок Никанор Іванович загорнув у шматок газети і запхав у вентиляційний канал.

Через п’ять хвилин голова сидів за столом у своїй невеличкій їдальні. Дружина його принесла з кухні акуратно нарізаного оселедчика, густо притрушеного зеленою цибулею. Никанор Іванович налив чарчину, випив, улив другу, випив, настромив на виделку три шматочки оселедця… і в цей час подзвонили. А Пелагея Антонівна внесла каструлю, що парувала, з першого погляду на яку відразу можна було здогадатися, що в ній, у гущі вогненного борщу, має бути те, смачніше чого нема на світі, — мозкова кістка.

Сковтнувши слину, Никанор Іванович загарчав, як пес:

— А позападатися б вам! Попоїсти не дадуть. Не пускай нікого, мене нема, немає… Про квартиру кажи, щоб не ляпали язиками. Через тиждень буде засідання…

Дружина заквапилася в передпокій, Никанор Іванович ополоником потяг з вогненного озера її, кістку, повздовж надтріснуту. І в цю мить до їдальні увійшло двоє громадян, а з ними чомусь дуже бліда Пелагея Антонівна. Глянувши на громадян, пополотнів і Никанор Іванович і підвівся.

— Де нужник? — занепокоєно спитав перший, що був у білій косоворотці.

На обідньому столі щось стукнуло (це Никанор Іванович упустив ложку на церату).

— Тут, тут, — скоромовкою відповіла Пелагея Антонівна.

— А в чім річ? — тихо запитав Никанор Іванович, йдучи слідом за приходнями. — У нас нічого такого у квартирі не може бути… А у вас документики… вибачайте…

Перший на ходу показав Никанорові Івановичу документик, а другий у ту ж хвилину вихопився на табурет у вбиральні і застромив руку до вентиляційного хідника. В очах Никанорові Івановичу потьмарилося. Газету скинули, але в пачці виявилися не рублі, а невідомі гроші — чи то зелені, чи то сині, ще й з портретом якогось дідугана. Втім, усе це Никанор Іванович догледів неясно, перед очима в нього пливли якісь плями.

— Долари у вентиляції… — задумливо сказав перший і запитав Никанора Івановича лагідно й чемно: — Ваш пакуночок?

— Ні! — відповів Никанор Іванович страшним голосом. — Підкинули вороги!

— Таке трапляється, — погодився той, перший, і знову лагідно докинув: — Ну що ж, треба і решту віддавати.

— Нема в мене! Нема, богом присягаюсь, ніколи в руках не тримав! — на одчай душі зарепетував голова.

Він кинувся до комода, з гуркотом витяг шухляду, а з неї портфель, безладно при цьому вигукуючи:

— Ось контракт… перекладач-гадюка підкинув… Коров’єв… у пенсне!..

Він відкрив портфель, глянув у нього, сунув усередину руку, посинів на обличчі й упустив портфель у борщ. У портфелі нічого не було: ні Стьопиного листа, ні контракту, ні паспорта чужоземця, ні грошей, ні контрамарки. Словом, анічогісінько, крім складаного метра.

— Товариші! — несамовито закричав голова. — Держіть їх! У нашому будинку нечиста сила!

І тут уже невідомо, що примарилося Пелагеї Антонівні, але тільки вона, сплеснувши руками, зойкнула:

— Покайся, Івановичу! Тобі пільга вийде!

З очима, налитими кров’ю, Никанор Іванович підняв кулаки над головою дружини, прохрипів:

— У, дурепа проклятуща!

Тут він обм’як і опустився на стілець, очевидно, упокорившись перед невідворотним.

У цей час Тимофій Кіндратович Квасцов на майданчику сходів припадав до замкової щілини у дверях квартири голови то вухом, то оком, знемагаючи від цікавості.

За п’ять хвилин мешканці будинку, які на той час були у дворі, бачили, як голова, супроводжуваний ще двома особами, прочимчикував просто до воріт. Розповідали, що Никанор Іванович був сам не свій, що він, проходячи, похитувався, як п’яний, і щось проказував до себе.

А ще за годину невідомий громадянин заявився на квартиру № 11 саме тоді, коли Тимофій Кіндратович розповідав іншим мешканцям, захлинаючись від утіхи, про те, як замели голову, — пальцем виманив з кухні Тимофія Кіндратовича в передпокій, щось йому сказав і разом з ним зник.

Розділ 10

ВІСТІ З ЯЛТИ

У той час, коли трапилося таке лихо з Никанором Івановичем, недалеко від будинку № 302-біс, на тій же Садовій, у кабінеті фінансового директора Вар’єте Римського були двоє: сам Римський та адміністратор Вар’єте Варенуха.

Великий кабінет на другому поверсі театру двома вікнами виходив на Садову, а одним, якраз за спиною фіндиректора, який сидів за письмовим столом, — у літній сад Вар’єте, де містилися прохолоджувальні буфети, тир і відкрита естрада. Обстава кабінету, окрім письмового стола, складалася ще зі старих афіш, які пакою висіли на стіні, маленького столика з карафкою води, чотирьох крісел і підставки в кутку,