Читати книгу - "Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь"

Від них мати чує про сина і таке: «У вогонь іде першим».

Знала Наталя Іванівна, яку професію обрав син. Але невже

командир має власноруч виносити з палаючих сутеренів балони з

газом?

Розшукала в столі у Володі невеличку книжечку: «Бойовий

статут пожежної охорони». Ось вони, «обов’язки начальника

чати». Скільки ж їх! «Керує бойовою роботою, несе

відповідальність за безпеку особового складу, виконання

бойового завдання, збереження пожежної техніки, пожежно-

технічного озброєння...» Ще не все. Має «організувати»,

«підготувати», «призначити», «розподілити»... Але ж ніде не

сказано, що має першим кидатися в полум’я.

А тут розмова в поліклініці: в прип’ятському порту була

вчора пожежа. Від пацієнта, матроса дебаркадера, Наталя

Іванівна довідалась, що вогонь охопив баштовий кран. З нього

на стоси дощок падав палаючий мазут.

— Могла б статись ще більша біда, добре, що за начальника у

пожежних — кмітливий хлопець: наказав своїм на причал давати

воду, сам видерся до кабіни, встиг вчасно збити полум’я і на

крані.

— Сам? Який той командир з себе, не розгледіли?

— Де було розгледіти, голубонько! Коли вниз зійшов, від гару

й мазуту весь чорний був — і обличчя, і каска, і роба їхня.

Ледь дочекалася сина. Володя приїхав з Прип’яті як звичайно, вранці. Наче не змарнів. Про пожежу не згадав жодним словом.

Увечері, після програми «Час», вийшов на веранду, мати за ним.

— Синку, кажуть, учора в порту пригода була?

— Була робота.

— Ти працював?

— І я теж.

— Хіба така твоя робота — на баштовий кран дертися? Хіба

там, крім тебе, людей не було?

— Люди, звичайно, були. Вся чата. Портовики теж поривалися

допомагати... Ходімо до хати, мамо!

Наталя Іванівна відчула себе надокучливою. Слухняно пішла за

Володею, повторюючи одне: «Ніколи більше не питатиму про

таке...»

Перші проліски — біля хати Правиків, у молодих під вікном!

Надія приїхала напередодні 8 Березня. І ці проліски вже

привітали її.

Влітку Надія матиме диплом.

А у Володі на службі зміни. Переведений з Прип'ятської СВПЧ-

6 до воєнізованої пожежної частини №2, створеної спеціально

для охорони Чорнобильської АЕС. Посада та сама — начальник

чати.

Ще в училищі Володя Правик цікавився атомними

електростанціями. Серед книг, прочитаних незадовго до випуску, були «Солдати без мундирів» Натана Рибака. Вперше зблизька

зазирнув до кола вчених-атомників. Усвідомив: їхня праця

нелегка. «Радіоактивність — злий жартівник...» Ці слова Жоліо-

Кюрі, наведені в романі, нагадали про далеку планету, поспіль

вкриту заростями чорних квітів...

З книжки про «солдатів без мундирів» курсант Правик

дізнався, як створювалась Обнінська АЕС. Переконався: досконалим, вивіреним має бути на АЕС усе: виробничі процеси, стан техніки, організація праці, дисципліна. Важко, мабуть, знайти відповідальніший для пожежних об’єкт, ніж атомна

станція. З «Бойового статуту» це видно. Полковник Близнюк в

училищі розповідав: на одній з найбільших в США атомних

електростанцій «Браунс Феррі» пожежа завдала збитків десять

мільйонів доларів. Отвір у стіні реакторного залу, призначений

для кабельних ліній, технік перевіряв... з допомогою свічки.

Від вогника загорівся синтетичний матеріал, яким було вкрито

стіну. Полум’я ввірвалось до реакторного залу. Протипожежна

система виявилася вимкненою.

Та сама схема пожежі, що і на висотному комплексі «Жоельма»

в Сан-Паулу.

Кажуть, злочинці мають «індивідуальний почерк» і нездатні

його змінити. Це допомагає викривати їх. Безглуздя теж має

усталені прикмети. Чому ж знову і знову воно торжествує? Нема

кому з ним покінчити? Когось це влаштовує? Були чутки, що

пожежа виникала і на нашій Білоярській АЕС.

Але про це не повідомляли... Спитати викладача? Не схотів

поставити його в незручне становище. Спитав про безглуздя.

Полковник погодився: «Злочин і безглуздя часто ходять поряд.

Щодо історії з «Браунс Феррі», то персоналу надзвичайно

поталанило. Неймовірно: пожежні прибули на місце біди через

півтори години! Одначе не вони барилися. Дирекція станції не

вважала за потрібне подавати сигнал тривоги. Амбіція! Це теж

ворог з ворогів: пустопорожня пихатість, сліпа

самовпевненість. Раджу не забувати...»

Володя не забув ні ці розповіді полковника, ні навчань на

тему: «Дії пожежних підрозділів в умовах підвищеної

радіоактивності». Натягали червону поворозку, визначали зону

ураження. Закриту зону. Більшість курсантів сприймала все це, як справу напівфантастичну. Фізику, звичайно, ці хлопці

вивчали. Однак вони вважали, що вони, як пожежні, повинні

знати лише вогонь. А оті невидимі, нечутні часточки... Хай над

ними мудрують атомники.

Володимир Правик був не цієї думки. Хотілося заглиблюватися

в незнане. Все, що розшукав тепер про атомну енергію в

чорнобильській бібліотеці, прочитав. І ось — призначення на

АЕС.

На АЕС, у ВПЧ-2, начальники чатів — надійні командири.

Лейтенант Валерій Дацько пройшов Афганістан, має бойові

нагороди. Лейтенант Петро Хміль — син Григорія Матвійовича

Хміля, старійшини чорнобильської пожежної частини. Цим чимало

сказано. Ще один син «діда Хміля», Іван, теж працює в ППЧ-17.

У червні 1983 року лейтенант Володимир Правик вперше

заступив на чергування на новому місці, з новою чатою.

Білі Сороки — тихе село, царина зеленого світу.

Лейтенант Правик потрапив до нього, коли їздив з СВПЧ-6

шукати собі в чату бійців. Білі Сороки за дванадцять

кілометрів від міста Прип’яті, але це вже Білорусія. Тут та

сама поліська природа, предковічні ліси, безмежжя луків. Та

сама річка Прип’ять неквапно несе хвилі.

По гриби, по ягоди не раз вирушали до тих мальовничих місць.

Вони стали знайомими, але загадковості не втрачали. Тепер

виявилося, що у ВПЧ-2 троє пожежних з Білих Сорок — це рідні

брати Леонід, Іван та Петро Шавреї. Петро — офіцер, Іван і

Леонід — молодші сержанти. Пожежні третьої чати лейтенанта

Правика.

«Кажуть, колись там, де наше село, велика церква була, звідусіль сюди з’їжджались на свята. І монастир, сорок ченців

начебто тут жили. Потім зникли, якісь злодії позаганяли їх в

ополонку, церкву і монастир пограбували і знищили. Люди не

схотіли, щоб у цих місцях була мертва пустка, прийшли сюди

жити, назвали село Білі Сороки. Бо ченці носили білі сорочки.

Нас у батьків шестеро, і всі народилися в Білих Сороках.

Найстарший — Льоня, йому, коли сталась аварія, було тридцять

п’ять. Найменша — сестра Оленка, вона мала тоді двадцять три

роки. Можна сказати, теж із пожежних: її чоловік, Легун

Сергій, з нашої чати. Двадцять шостого квітня вночі ми з ним

виїздили на станцію в одній машині. У нас другий хід, але того

разу першими виїхали за розпорядженням начальника чати

Правика. Сергій Легун теж з Білорусії, тільки село інше, Кожушки. З цього села в чаті був ще один пожежний, Легун

Віктор,