Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

Треба зазначити, що кількість вірних Московського патріархату на Лівобережжі на той час була порівняно невелика. Найбільшою мірою це стосується Донбасу, який завжди мав строкату карту релігійних уподобань із явною домінантою на користь протестантизму й синкретичних культів. Говорити про прозелітизм серед населення, мало охопленого церковною місією, начебто не доводилося. Проте це населення підпадало під визначення «потенційні парафіяни» — цей дещо смішний вислів завжди був зручним приводом для захисту своїх територій. Звісно, коли хтось хоче зберегти за собою чи зазіхнути на чужу територію, він завжди апелює до якихось міфічних «інтересів населення». Отже, щодо Лівобережжя не відбувалося нічого особливого — імперія просто не бажала поступатися шматком мапи.

Наріжний камінь майбутнього Патріаршого собору Воскресіння Христового було освячено в жовтні 2002 року. Будівництво тривало понад десять років. Собор освятили в дні святкування 1025-річчя Хрещення Русі, оздоблювальні роботи до того моменту ще не завершили. На тлі будівництва інших київських храмів того ж періоду це був справжній «довгобуд», який відсилає нас до традицій будівництва середньовічних соборів. При цьому модерна архітектура була принциповим вибором, і сам Гузар неодноразово на цьому наголошував: головний храм греко-католиків має об’єднувати в собі традицію і сучасність, утілювати тяглість, послідовність як істотну для сучасної України форму єдності.

Коли собор добудували, Блаженніший Любомир Гузар уже склав із себе повноваження Верховного архієпископа УГКЦ. Він міг дозволити собі піти на спочинок: собор на Лівому березі став рискою, яка гідно підводила підсумок його праці на посаді глави церкви. Утім головне було в тому, що цей камінь символізував, — єдність, яка, за висловом Блаженнішого, є «природою патріархату». Українська церква повинна була відбутися саме в єдності й усвідомити себе як щось ціле й унікальне в патріаршому статусі. Як сама Україна мала відбутися — єдина в розмаїтті навколо своєї давньої столиці.

* * *

На ІІІ сесії Собору УГКЦ 2002 року ухвалили рішення про «довершення структури УГКЦ у статусі патріархату». Щодо нього списів зламали, напевно, не менше, ніж щодо «лівобережного» собору. І тут стріли летіли не тільки з боку недоброзичливців та ідеологічних противників, але й від внутрішніх критиків, які вбачали в патріархальному статусі сепаратистські тенденції щодо Ватикану. До речі, Римська курія теж мала такі підозри. В ідеї патріархату УГКЦ вбачали загрозу послаблення зв’язків зі Святим престолом, привнесення націоналізму в церкву і віровчення, посягання на «канонічну територію» Московського патріархату, а також спробу пропагувати унію. Тобто ця ідея була атакована з усіх боків, і зсередини церкви також.

Ідею патріархату довелося довго й обережно пояснювати і прихильникам, і супротивникам «сепаратизму». Варто зазначити, що думка про відокремлення від Ватикану не давала спокою гарячим головам в УГКЦ, готовим будь-якої миті пригадати Апостольській столиці її лагідну Ostpolitik. Цей запал не проминув у греко-католиків до цього дня і час від часу вихлюпується назовні, коли Ватикан занадто відверто заграє з Москвою. З іншого боку, було чимало противників патріархату, які бачили загрозу в цих сепаратистських тенденціях, бо Ватикан лишався гарантією того, що місцеві українські владики не нароблять нехай самостійних, але надто вже великих дурниць. Недовіра до влади, у тому числі до влади Святого престолу, резонувала з недовірою до себе й своїх, і це перетворювало ідею патріархату УГКЦ на місце пристрасті й міфотворчості.

Обидві позиції потребували примирення заради того, щоб іти вперед, це була чергова перемога внутрішньої дип­ломатії Блаженнішого. Йому вдалося чітко розставити акценти, заспокоївши одних, дещо притишивши спритність інших і, головне, переконавши в тому, що патріархат «усім піде на користь». Крім того, він однаково не «впаде в руки» до того моменту, допоки народ Божий, який є церк­вою, не буде до цього готовий. Патріархат залишився позначеною Гузаром перспективою, дороговказом, який він передав своєму наступнику перед тим, як піти на спочинок.

Питання про патріархат постійно з’являлося у порядку денному Блаженнішого в останні роки на посаді глави церкви. Він закликав вірних УГКЦ не вбачати в патріархаті ні нагороди, ні погрози, ні перемоги, ні самоцілі. Патріархат потрібен як засіб: він повинен допомогти церкві усвідомити себе і своє місце, більш ефективно впроваджувати свою місію та йти до єдності. «У ХХ столітті нам „світило“ здійснення двох великих мрій, — писав Блаженніший у пастирському посланні «Про утвердження патріаршого устрою УГКЦ». — Перша мрія державна, загальнонародна: незалежність держави. Спроби утвердити самостійну державу робилися вже в 1920-х, а пізніше — у 1940-х роках. Проте тільки наприкінці століття таке прагнення, за яке потерпіло, а то й віддало життя стільки людей, за Божою благодаттю стало реальністю: від 1991 року ми маємо самостійну, незалежну Українську державу. Отже, мрія державного характеру нашого народу здійснилася.

Друга мрія церковна: повний розквіт нашої церкви через створення патріархату. Ця мрія розвивалася паралельно у двох гілках київської традиції нашої церкви: серед православних та греко-католиків. І одні, і другі думали про це, бажали цього, чекали нагоди для здійснення цієї мрії».

Видається, що Гузар фактично повторює популярну в українському православ’ї думку «незалежній державі — свою церкву», але робить це з надзвичайною витонченістю. У такий спосіб патріархат виявляється не просто залежним від політичних успіхів і не «паралельним» процесом державотворчості — від успіху церковного проекту може залежати й успіх проекту державного. Адже замало оголосити про свою незалежність, її потрібно усвідомити, забезпечити зсередини.

У цієї ідеї в цьому контексті є одна цікава роль: слова про мрії — не просто «красивість». Мрія — це те, що дає людям натхнення. Так само, як факт повернення УГКЦ до Києва й до статусу української, а не регіональної (тим більше — не «закордонної») церкви, статус патріархату повинен стати етапом вже не у відродженні, але в розвитку УГКЦ. Відновлення Київської кафедри, усього того, що було втрачено переважно у ХХ столітті — це повернення до якоїсь «нульової позначки». А патріархат задуманий стати віхою всього історичного розвитку УГКЦ, починаючи від Берестейської унії. Кроком у майбутнє.

* * *

Те, що УГКЦ — це Київська церква, наступниця Володимирового хрещення, патріарх Гузар жодного разу не ставив під сумнів. Зі студентських років він жив із цією думкою. Саме заради цього він поїхав закінчувати богословську освіту до Рима, коли виявилося, що в Нью-Йорку вивчати східну традицію не випадає. У Папському університеті він зміг досліджувати те, що цікавило найбільше, — спадок Шептицького. Візія УГКЦ, сформована митрополитом Андреєм, давала відповіді на актуальні для отця Любомира питання про Київську церкву і можливість діа­логу з православними київської традиції. Нарешті в тому, що вихід церкви з підпілля відбувся саме на тлі святкування 1000-літнього ювілею хрещення Русі, є виразний символізм. А в тому, як Москва вирішувала «проблему уніатів», було багато спільного з тим, як вона вирішувала «проблему України» взагалі, що створювало виразне враження про спільність історичних доль церкви й народу.

Ідеологічні викладки, характерні для сучасних московських пропагандистів, про те, що ніякої «України» немає, що це «штучне утворення», «частина російського народу», яка тривалий час зазнавала чужоземних впливів, виникли не вчора. Ці думки нуртували у великоруських умах і лунали з різних приводів не одну сотню років. «Відсутність» України, її «штучність», мантра про «російське місто Київ» — це намагання розширити не лише російську територію, але й поглибити її історію. Імперія існує не тільки в просторі, але й у часі. Вона потребує коріння і бажано «божественного походження», хоча б апостольського. І все, що в цьому плані має