Читати книгу - "Шалена"

– Допоможіть! – кричу я, ковтаючи воду. – Хто-небудь! Допоможіть! Допоможіть!

Я розучилася плавати. Я безпорадно борсаюсь у воді. Я втону. Я йду під воду з головою. Темрява. Тиша. З повним ротом води я хапаюся за край. Я задихаюся, тремчу, лаюсь. Грьобаний триндець. Її тіло опустилося на дно басейну. Мені не стане сил витягти її назовні. Я пірнаю: вниз, вниз, вниз, хапаю Бет за руку, але вона слизька, желейна, я не можу її втримати. У мене шалений викид адреналіну, прихід від паніки. Я не можу… не можу… не можу… не можу витягти її. Нарешті у віллі вмикається світло й до мене наближається фігура: Амброджо.

– Допоможіть!

Дитина починає плакати. Знову.

– Що сталось?

– Вона тоне…

Амброджо миттю стрибає у воду й пірнає на дно. Я тримаюся за бортик басейну так, ніби ніколи не відпущу.

Він виринає з плюскотом і з Бет на руках.

– Допоможи, – каже він.

Я вилажу з води. Все довкола обертається. Мене зараз знудить. Я хапаю руку Бет тремтливими руками. Вона смертельно важка. Я не спроможна її втримати. Амброджо підіймає її тіло вище. Воно викочується на патіо, обважніле й розм’якле. Голова страшенно хилитається з боку в бік. Вона що, зламала шию?

– Дихай, – кричу я, трясучи Бет за плечі, б’ючи її по грудях. – Дихай, будь ласка, дихай!

Вона неначе ганчір’яна лялька без кісток. Я опускаю її на брук, дихаю з рота в рот – цього я навчилася на курсах невідкладної допомоги кілька років тому – видихати, видихати, видихати, видихати. Амброджо вистрибує з басейну. Я чекаю, коли вона закашляється, коли з неї виплюснеться вода, але нічого не відбувається. Я перевертаю її й б’ю по спині. Хрясь! Хрясь! Праворуч на голові – цівка крові, щока червона, шия червона. Кров стікає по грудях, по плечах. Голова метляється з боку в бік.

– Алві, Алві, ти мене чуєш? – горлає він. – Дихай! Алві. Чорт, та дихай же!

Він стукає, й стукає, й стукає її по спині. Очі Бет порожні, наче в манекена. Вони вдивляються в ніщо, безвиразні й застиглі. Не кліпають. Не бачать. Не знають. Вони мертві. До горла піднімається жовч, і я вивергаю її, блюю. Я забльовую собі всі ноги, землю довкола, мене нудить ще, знову, поки не лишається нічого. Не варто було допивати всю ту горілку.

– Дідько, Бет, – каже Амброджо в темряву. Він повертається до мене. – Так ми не домовлялись.

Земля припиняє обертатися довкола власної осі. Планети припиняють обертатися навколо сонця.

– Домовлялися? – кажу я. Про що це він?

– Ти не мусила вбивати її тут. Це взагалі мала зробити не ти.

Я відкриваю рота, але мені відібрало мову.

– Хіба не можна було просто діяти за планом?

Ми стоїмо по різні боки від тіла моєї загиблої сестри. Приголомшлива тиша. То був якийсь план? Про що в біса він говорить? Малий нарешті перестав кричати. Він утомив себе плачем і заснув. Тихо. Навіть цикади припинили співати свою нескінченну серенаду. З-під голови моєї сестри витікає якась темна рідина, і на «неправильній» бруківці з’являється калюжа. Я лягаю поряд із нею й плачу. Я дивлюся дешевий фільм жаху, другорядне кіно чи одну з частин «Крику». Це не насправді. Це просто нічне жахіття, страшний сон. План? План? Що ще за план? Бет із Амброджо планували мене вбити? Тільки не Бет. Я не розумію. В мене що, параноя? Чи це я так накидалася? Певно, в мене вже галюни. Я торкаюся руки Бет. Вона волога, крижана. У світлі вілли вимальовується її силует. Її голова. Її стегна. Її гомілки. Мені здається, що вона зараз встане й піде. Мені здається, що вона вимовить моє ім’я чи скаже щось дошкульне. Та вона непорушна, наче статуя з вілли Сальваторе.

Нарешті до мене звертається Амброджо:

– Вставай, Бет. Ходімо всередину. Ми нічим не можемо зарадити.

Бет, Бет, Бет. Він постійно називає мене Бет. Він знаходить долоню внизу моєї руки, збоку від мого тіла. Його пальці мокрі від води з басейну. Я відсмикую руку, мені страшно. Я нікуди не хочу йти з цим чоловіком. Він хотів, щоб я була мертва. Він хотів убити Алві. Але він знову бере мене за руку залізною хваткою, і я не можу опиратись. Він підтягує мене нагору, щоб я встала. Я зазираю йому в очі. Масивна щелепа. Гарне обличчя. Він вродливий, як Ченнінґ Тейтум. Але я не дозволю ввести себе в оману. Я знаю, що йому не можна довіряти. У чому ж, хай йому трясця, полягав той план?

Амброджо однією рукою штовхає візочок, а іншою обіймає мене за плече. Моя сумочка висить на ручці візочка. Я забираю босоніжки Бет з-під шезлонга. Я дію на автопілоті, в голові шугають думки. Я почуваюся так, ніби тут пронеслося цунамі: довкола – руйнування, сама я дезорієнтована, у вухах – дзвенить. Я кульгаю до вілли, крок за кроком: загублена дитина, яка шкандибає додому. Поки він веде мене до своєї спальні, до спальні, яку він ділив із Бет, ми не обмінюємося жодним словом. Я стою посередині кімнати й роззираюсь. Ще кілька годин тому ми з Бет мінялися тут ролями. Видається, ніби це була інша кімната, інше життя. Амброджо приносить два рушники з ванної. Дає один із них мені. Я не ворушусь. Він накидає його на мої зіщулені плечі, потім витирається сам. Він знімає сорочку, штани, боксери й тре себе рушником. Він зовсім голий. Його пеніс видається меншим, ніж мені пам’яталось, але то було давно, і до того ж зараз він не ерегований… Я дивлюсь, як він витирає своє м’язисте тіло, свою спину, стегна, засмаглі по лінії боксерів сідниці. Мені перехоплює подих. Я дивлюся на свої руки, бавлюся каблучкою Бет, крутячи її на пальці. Мені пасує каблучка, яку він подарував їй на заручини.

Він думає, що я Бет. Він думає, що я мертва.

Амброджо бгає свій мокрий, закривавлений одяг і жбурляє в кошик. Він швидко перевдягається в новесенький костюм: білу сорочку, кремові чіно, блакитно-білі смугасті шкарпетки. Як йому це вдається? Дві хвилини, і він елегантний, наче модель з каталогу. Занадто круто, щоб бути правдою. Він підходить до мене.

– Бет, – каже він, беручи мене за руку. Вона м’яка, наче вугор. Я не забираю її.

– Бет, будь ласка, вдягнись. Давай. Ти застудишся.

Застуда хвилює мене зараз найменше.

– Хіба ми не мусимо викликати