Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

І так у нас все. А національність, точніше корені, можна визначити, лише коли напиваються. Ось тоді десь на світанку можна почути пісні різними мовами, бабусині та дідусеві протяжні й тужливі пісні…

А імена в нас! А прізвища! Музика, просто музика: Роберт Аіоані… Аміна Аіерині… Марк Подурару… Дохлий Роман… Що? Прізвище таке, Дохлий Роман Васильович, завідувач клубу… Що вас дивує? «Аіерині» вас не дивує, а «Дохлий Роман Васильович, завідувач клубу» дивує. А ось пара молодят – Марин і Романа. Нічого я не плутаю! Він – Марин. Вона – Романа. Авжеж, роблять, що хочуть. Є навіть Річард і Джон. Джоник Шишерак. А тато його Флоріан. Флорій… Джон Флоріанович Шишерак. Га? Як? Просто райдуга зі звуків, водограй, вітер весняний!

Якось у горах… Жінка з хати визирнула, пишна, в коралях, вишиванці й боса, на міцних ногах. Розкішна. І потужним голосом заволала:

– Річарде! Анжеліко! Ходіть вареники їсти!

А Річард з Анжелікою їй:

– Заре! – ну, «зараз» тобто.

Це лемки.

А кілька років тому взагалі родина турків неподалік оселилася. Хороші заповзятливі люди, лаваш вірменський печуть, хачапурі грузинські, палянички узбецькі, круасани французькі, прибалтійський хліб із родзинками. Цікавилися, чи не знає хто технологію випікання маци…

Влилися до нашої культури дуже швидко, друзів надбали, випивати навчилися… Затійники…

Телефонує один із них нам додому, говорить так вигадливо, з викрутасами:

– Здрастуй у віках, Маріанно-ханум, світло очей твого чоловіка, вельмишановного Аркадія Кузьмича, нехай продовжаться дні його за те добро, що він нам вчинив, коли здобув для нас секрет випічки молдавського калача!

– Маріанно-джаним, а син твій, Данило-бей, вдома є-е-е? Це Адам дзвонить, скажи, дзвонить, щоб запитати щось важливе, але не чіпляйся з розпитуваннями, не для твоїх дурних вух, жінко…

Адам означає по-турецьки «людина».

Так… Чудернацьке, загадкове місце… Тепла й щедра земля стільки красивих і талановитих людей світові подарувала. А скільки знаменитостей відвідало ці місця, залишивши в нашій історії свій слід…

Ну ось, наприклад, дороги…

– Король Румунії Фердинанд із династії Гогенцоллернів-Зігмарінгенів зі своїм онуком кронпринцом Михаєм об’їжджав задвірки свого королівства. І тут карета колесом – хруп! – і застрягла у велетенській непросихаючій калюжі, – з непідробними гордощами згадують наші старожили. – І тоді його величність наказав прокласти тут у нас хороші рівні дороги. З рівненької бруківки. Тож хороші дороги у нас – це завдяки румунським королям.

Наші таланти – від Пушкіна. Що «ха-ха»?! Чого «ха-ха»?! Хто вигадує?! Я вигадую?! Кажу ж вам, від Пушкіна Олександра Сергійовича таланти наших людей! Конкретно – людей у Красноїльському районі Чернівецької області. Розповідаю…

Коли Олександра Сергійовича вислали до Кишинева, дорога з Росії до Молдови була одна. До речі, погана дорога, ґрунтова, вся в куряві, ще не облаштована румунськими монархами. Саме цією дорогою і їхав Пушкін у заслання, можливо навіть проїжджаючи якраз повз те місце, де тече річка Ракитнянка і стоїть зараз будинок, з вікна якого я в цю мить дивлюся на дорогу. Він проїхав нашою областю і також залишив свій слід у тутешній історії. Ні, ну ви мене дивуєте, ну який слід міг залишити Пушкін Олександр Сергійович?! Ну? Ну-у?! Нащадків, звісно! Нащадків залишив своїх Олександр Сергійович, ось кого!

Є одне село тут, називається Паланка. Це рай, вірите? Оаза! Там люди всі здебільшого смагляві, кучеряві, низькорослі й темноокі. Але навіть не в цьому їхня особливість. До чого б людина з Паланки не взялся, все у неї виходить талановито. Віршів не пишуть, ні, не скажу, вірші – ні, навіщо брехати… але будинки будують, криниці з мінеральною водою викопують, сади саджають, із бісеру плетуть, пісні співають, нову техніку винаходять, вишивають, меблі виготовляють, малюють… І що дивовижно – п’ють мало. Так, вина трішечки, кажуть, щоб серцю стало веселіш. І навіть кажуть, що у сільраді споконвіку на стіні за спиною голови висів портрет не великого вічно живого Леніна і не глибоко шанованого і легітимно улюбленого радянським суспільством Леоніда Ілліча, а Пушкіна Олександра Сергійовича. І коли прибулі інспектори робили зауваження: мовляв, що за свавілля, чому повісили портрет великого російського поета Пушкіна Олександра Сергійовича, він що, дідусь ваш, чи що, що ви його тут повісили… А голова відвертав погляд і загадково так:

– Ну як вам сказати… Ну-у… Це…

Ось в інших місцях народ якось іще, може, і лінувався працювати, щоб «жила бы страна родная, и нету других забот», а тут на запитання суворого інструктора райкому партії Скоропада В. В., котрий нічого не вмів іншого, лише пальцем з трибуни погрожувати (і де їх цього навчили, слухайте, га? Оце загадка!): «А працювати хто буде, Пушкін?!» – усі Пушкіни:

– Звісно, а хто ж іще?!

І зливалися в єдиному пориві, відчуваючи піднесення від приналежності до великого поета, і працювали, адже кому працювати в нашій країні, коли не Пушкіним, правда ж?

А як було… Отже, їхав-їхав Пушкін, а в Красноїльську зупинився на ночівлю у місцевого голови красноїльського, і застерігали ж його, цього начальника вусатого: мовляв, доньку заховай, Миколо Гнатовичу, заховай панєнку свою, бо знаємо ми цього Пушкіна, халамидник він, оком не змигнеш, як!..

А Пушкін ні сном ні духом, у нього і настрою – нуль, навіть дівчата не тішать зовсім, бо головне що? Не пишеться. Сидить понурий такий, а донька начальника допитлива сама перед його очі чорні, Олександра Сергійовича, постала, розцяцькована