BooksUkraine.com » Сучасна проза » Там, де ми живемо. Буковинські оповідання 📚 - Українською

Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"

166
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання" автора Маріанна Борисівна Гончарова. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 58
Перейти на сторінку:
така, сорочка гаптована, рум’янець на все личко, вії волохаті, соромлива, стрічечка, коса… (Ні, а хто б не постав, коли трапляється таке раз на сто років – Пушкін у тебе в хаті – ні? Я би – так!)

Пушкін (кволим голосочком печальним): – О-о… Панночка…

Дівчина: – Здрассссьтє… пане Пушкін…

Пушкін: – Здоровенькі були…

Ну?! І погодьтеся, хіба після такого можна встояти?!

Одне слово, Пушкін наступного ранку – дай, Никита, мне одеться / в митрополии звонят… – поїхав, відчутно пожвавівши. Від’їжджав він швидко, мовляв, жени, Степане! Адже в наших хлопців звичаї суворі – хоч ти і геній там, а відповідати доведеться, ось тому Олександр Сергійович нічого про наші краї і не встиг написати, драпака давав. Голівоньку свою буйну рятував. А панноччин татусь, розгніваний, за кілька місяців похапцем випхав доньку за керуючого своїм маєтком і вислав до отієї Паланки, а ще за якийсь час там з’явився на світ смаглявий чорнявий хлопчик з точеним носиком.

І що-що?! І пішло-о!

Ні, ну так розповідають. І зрештою, люди, люди! Приїздіть і подивіться самі. Дивіться, милуйтеся, вчіться…

«Сребристых тополей листы…»

Професору Варшавської музичної академії С. Шкургану

Якось я прийшла до подруги Світлани з самого ранку… Десь об одинадцятій. А у неї в домі немовби Мамай пройшовся. І не ногами пройшов, а кіньми проїхав. І не просто проїхав, але ще пожив десь тиждень. І не сам, а зі всією своєю ордою….

Світлана з донькою Катею, кудлаті, заспані, в нічних сорочках, сидять посеред цього всього величного безладу, шовковими нитками вишивають на п’яльцях і ведуть неквапливу бесіду… Про елітарну культуру…

– О-о-о… – кажу. – Дівчата!!! Молодці! – кажу. – В такому бардаку ще добре на арфі грати. Або на віолончелі. «Елегію» Массне. А ще краще, якщо раптом, скажімо, з кухні оперний соліст у фраку з’явиться і почне співати.

І Світлана не вигадала нічого мудрішого, як посеред всього цього знизати плечима і сказати:

– Ой, ну ти взагалі на своїй опері поведена…

Я поведена, а вони з Катькою – нормальні!

Втім, між нами, вони мають рацію…

Чи любите ви оперу? Так, як люблю її я? Слухати, дивитись… Та особливо співати самій… Давно, коли я навчалася в школі, у квартирі над нами мешкав мій учитель математики Володимир Іванович. Така делікатна людина. Він чудово розумів, що ніякої Склодовської з мене не вийде ніколи, тим паче Кюрі… Йому ніяково було ставити мені «трійку» чи навіть «четвірку» з алгебри та геометрії. Бо я писала такі твори, що на обласних олімпіадах збігалася вся професура подивитися на зухвалого нахабного підлітка у здоровенних окулярах, котрий крупним сміливим почерком упевнено нашкрябав, що Пушкіна та Лермонтова вбило світське суспільство, до складу якого, на мою думку, входили імператор всія Русі, Сталін, Гітлер, американські імперіалісти, а також під шумок вставила я до того переліку нашу вчительку астрономії Коронар Лівію Петрівну, героїчну безрадісну жінку, учасницю більшовицького по-встання на молокозаводі «Сир Бессарабії» 1939 року. Вписала, щоб їй було неповадно тиркати твердим зігнутим вказівним пальцем у маківку друга й однокласника мого Гаріка. А Дантес, до слова, писала я, тут зовсім ні до чого – так, нікчемний гульвіса, легковажний бабій і, взагалі, цілковито зайва людина. І потім ціла комісія приїздила до нашої школи перевіряти секретаря шкільного парткому більшовичку Коронар Лівію Петрівну – яке вона провадить комуністичне виховання серед мене, навіть не члена ВЛКСМ, учениці, котра написала дивний, але цікавий твір на обласній олімпіаді з літератури, за що прогресивне крило університету навіть надало мені почесне друге місце в області й подарувало дві книжки. Одну дуже смішну – «Ленін у творах художників Середньої Азії», де Володимир Ілліч на всіх картинах був схожим на добродушного киргиза… А другу – не таку смішну, грубезний том «Кукриніксів». А я взагалі-то хотіла Бідструпа. Але Бідструпа мені потім мама купила.

Звичайно ж такій славетній особистості, через яку відбувся розкол у поглядах не лише на літературу в університеті, але й на виховання в нашій родині між мамою і татом – шмагати мене чи не шмагати за вільнодумство, – такій підозрілій особі, звісно, не можна було ставити «чотири» або «три» з математики, адже хтозна, що я могла написати згодом і куди, в яке співтовариство на глум додати й самого Володимира Івановича. І коли якось ми, Володимир Іванович і я, зіштовхнулися в під’їзді під час щовечірнього ритуального винесення сміття, то там же підписали конвенцію, а простіше кажучи, по-тихому домовилися, що він мені – «п’ять» з математики в атестат, а я не називатиму в своїх творах його прізвища і як бонус – не буду підходити до рояля після телевізійної інформаційної програми «Час», а тим паче співати. Тому що якось, коли я співала арію Оксани з опери Петра Ілліча Чайковського «Черевички» о пів на одинадцяту вечора, у Володимира Івановича розкололася навпіл величезна і дорожезна кришталева ваза, просто на столі. І всі вони – Володимир Іванович, дружина його, директор плодоконсервної фабрики Вероніка, і донька Інна, така красуня, як не знаю хто, – усі вони пережили жахливий стрес.

– У твоей ли дочки новая сорочка. Узо-о-орами шита у твоей ли до-очки… – голосила я натхненно. У ванній кімнаті. —…Косы перевиты шелковою ле-е-нтой, а на белой ше-е-е золото-мони-исто…

Я взагалі будь-де можу співати. Я мріяла стати великою огрядною оперною дивою. Щоби боками зсувати колони, коли виходиш на сцену, щоб їсти все підряд на ніч, причому для справи. Щоб усі мої начальники суворо

1 ... 34 35 36 ... 58
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"