Читати книгу - "Там, де ми живемо. Буковинські оповідання"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Чи ти поїла на ніч, Дезде… тобто Маріанна? Смачного й калорійного чогось, бодай вареників з картоплею, задля об’єму стегон?!
Я б і в житті співала б та й співала, в автобусі, в черзі, в пологовому будинку, на базарі, на залізничному вокзалі. На вокзалі особливо, адже там така акустика. От співала би по залізничних вокзалах. То були б тріумфальні гастролі… Аеропорти також підходять… Так, співала б і співала. Аби тільки була певна, що присутній народ не викличе швидку психіатричну допомогу.
Хоча… Взагалі-то я боягузка, і якщо вже робити кар’єру співачки, то я б обрала хор. Авжеж, я співала б у хорі. А в хорі, якщо вже дуже боїшся, можна ж узагалі не співати – так, вийшла, заховалася за чужими спинами і широко роззявляєш рота…
Уявляєте, якби, наприклад, у «Хованщині» боягузкою була б не я одна, а… всі. Або майже всі – крім одного когось… Авжеж…
Але ж співати можна і не на сцені, правда ж?
В аптеці неподалік нашого дому працювала жінка-провізор – велика, могутня, така гарна, на двох міцних ногах. Замовиш краплі від нежитю. А вона у відповідь співає:
– Краплі від не-е-ежитю. Авжеж-авжеж. Ав-же-е-еж!!! Сорок п’ять копі-і-ійок!
Чесне слово, я не брешу! І я почала туди заходити з приводу і без приводу, слухати, як вона відвідувачам співає. І стиха їй підспівувати. В терцію, кварту, в унісон чи як випадає. Як коли.
– Бальзам Шостако-о-вського. Авжеж-ав-же-е-ж. Ав-жеж!
– Засіб від проно-о-осу… – старанно виводили ми з нею удвох, лагідно та з розумінням поглядаючи одна на одну. – Тричі на де-е-ень…
А потім сталося несподіване – їй освідчився один англієць, такий милий, інтелігентний. Він приходив до аптеки просто помилуватися нею, як вона граційно, перевалюючись із однієї товстої ноги на іншу, таку ж саму, рухається там у себе за скляною перегородкою. Він приходив, завмирав і годинами стояв. Стояв і милувався. Вона спершу його остерігалась, думала, що це наркоман якийсь. А потім збагнула, що це ж вона йому просто подобається… Такий приємний чоловік виявився. Товстий також, вайлуватий, голомозий, ну дуже милий, з гарною посмішкою. А! Ледь не забула: зі слуховим апаратом… І вона виїхала, не знаю, співає зараз чи ні, не знаю… Напевно співає, адже це назавжди…
Тож музика значно правдивіша за слова. Але в нашому місті не було оперного театру. У музичній школі ми, звичайно, співали на уроках музичної літератури. І ні щоб хор циганів із «Трубадура» як грянув разом, щоб аж скло задзвеніло у вікнах… «Кто укра-а-сит жизнь цыгана? Ла зингарелла!» Ні. Нам геть не давав відірватись як слід, душу відвести Борис Степанович, наш викладач.
Кислими голосами наспівували ми стиха:
– Я к вам пишу-у-у-у… Чего же б-о-оле…
У Чернівцях, повторюю, не було оперного театру, проте був любительський… Театр цей виявився таким знаменитим, що у ньому частенько співали професійні співаки, і навіть мали це за честь, бо не всіх запрошували.
На той час, коли я була молодою і доволі симпатичною – так вважала моя мама, – я ловила юнаків на метелика. Прекрасне заняття, скажу я вам, прекрасне. У мене була вишукана брошка у вигляді метелика з венеційського мережива, котру мені у подарунок на шістнадцятиріччя надіслав хлопчик-болгарин Олег. Його мама так любила російську культуру, що назвала доньку Аксиньєю на честь Аксиньї з «Тихого Дону», а сина – Олегом на честь віщого Олега, князя. Мами наші десь відпочивали разом і заочно познайомили нас, своїх дітей. Князь негайно запав на моє фото, вилучене його мамою з дорожнього записника моєї мами, і надіслав свій портрет, де він, куценький, вгодований, з круглим животом і пишними кучерями, стояв, апетитно обнюхуючи якийсь мальовничий кущ із дрібними квітами… Мабуть, думав, ось який я тут увесь у кучерях херувим, вона подивиться на мене, такого гладенького, товстенького красеня – і все! Він і надіслав мені коробочку з коштовним метеликом, а на коробочці в’яззю було написано: «Винаги с теб», що означало: «Завжди з тобою». Сестра моя Ліна кивнула головою і констатувала:
– Все ясно. Втріскався… – сказала і начепила мені метелика на передпліччя.
– Так не носять, – заперечила я.
– А доведеться, – з погрозою повідомила сестра, як про вирішену справу. – Так цікавіше…
«Так цікавіше» – це для мене незаперечний аргумент!
До речі, з віщим Олегом я дружити не стала. Тому що на запитання «Чи любиш ти оперу так, як люблю її я?» Олег авіапоштою негайно надіслав короткого листа: «Тєрпєт опєру німагу!»
І хто його змушував терпіти?.. Одне слово, з Олегом нетерплячим я не потоваришувала, але метелик на згадку лишився.
Сестра моя таки мала рацію. На цього метелика почали ловитися молодики. На той час я вже сформувалася в миловиду – так вважала мама, – і доволі миловиду, проте цибату й неоковирну дівицю.
– Ой, дівчино, дівчино, у вас метелик на плечі!
– Це брошка…
– А-а-а… А чому ви носите її на рукаві?
– А де?
– На… Ну, на цьому… На цій… На…
– Вона сама сіла…
– А-ха-ха! Смішно… А що ви робите сьогодні увечері?
І головне, сестра мене повсякчас благала, щоб я не запитувала про оперу на першому ж побаченні. Я намагалася – кріпилася щосили, але потім, надто після ковтка шампанського, або якщо гарний захід сонця там абощо, чи коли хлопчик
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де ми живемо. Буковинські оповідання», після закриття браузера.