Читати книгу - "Пригоди Романа та його друзів на Дріоді"

— Ану глянь-но сюди. Чим погане місце? — Тася показала рукою на більш-менш придатне для ночівлі місце. Воно було під черевом у коня, ближче до його задніх ніг.

— Треба лише відгорнути усі ці камінці. А ти помітив, що їх тут набагато менше, ніж там, звідки ми почали повертатись.

— А й справді. Але не хочу я зараз розгадувати усі ці ребуси, відкладемо їх до ранку, — стомленим тихим голосом відгукнувся Роман, — у моїй голові зараз панує одна думка — де б знайти хоч ковток води. І тут немає піску, щоб вирити у ньому ямку і туди б набралось води. Ото халепа!

Зробивши собі з моху імпровізоване ліжко та спробувавши його на зручність, діти полягали спина до спини, щоб було тепліше, і, намагаючись не думати про воду, поринули у глибокий сон.

— Просинайся, мій хоробрий лицарю, — мовив вірний кінь Енселон до свого господаря, лицаря її величності королеви Британії, Харольда, — високого ставного молодого чоловіка двадцяти двох років від народження, з правильної і привабливої форми рисами обличчя, синіми променистими очима та довгим, чорним, як смола, волоссям.

— Так, пора, — стріпнувши непокірною гривою густого волосся, сказав Харольд, сходячи зі свого невисокого постаменту, на якому стоїть вже декілька тисячоліть, з тих пір як жителі планети Земля літали до мешканців інших планет та галактик у гості. Бо земляни були їх братами, можна сказати навіть дітьми, відтоді як міжпланетний корабель з Галатеї, праматері Дріоди, приземлився на добре вже вивчену, але ще ніким не заселену, молоду планету Сонячної системи, з капсулами життя на борту, в яких були ДНК майбутніх жителів третьої від Сонця планети, що її прибульці назвали Землею. Капсули з маленькими ембріонами колишніх галатейців, а тепер вже майбутніх землян, залишились серед розкішної земної природи, а посланець космічних глибин знову стрімко шугонув угору та взяв курс на сузір’я Діви, де була ще одна планета, на яку вони мали доправити «капсули життя». Це була програма-максимум по освоєнню Всесвіту розумними істотами, в голові якої стояв Творець — мудрий, добрий, завжди приходячий на допомогу по першому, що йде від самого серця, проханню, та всепрощаючий своїм не завжди розумним і добрим дітям.

Творець ніколи та нічого не ускладнював і заповів це всім своїм учням та дітям, а також дав мудру книгу, у якій простими доступними словами написав, як слід і не слід поводитись. Він написав десять заповідей, як пишуть правила вчителі своїм учням, щоб з їхнім зростанням вони увійшли у їх серце та викарбувались у їх мозку. А також визначив десять недопустимих станів особи по відношенню до інших та назвав їх гріхом і за які Вселенський батько обіцяв строго карати своїх дітей, що теж були написані дуже простими словами, і все це було б нескладно виконувати, якби істоти, яких названо людьми, не створили собі інших «ідолів» та не почали звертатись до них більше, ніж до Творця, чим дуже його прогнівили. І своїми бездумними, сліпими, безглуздими діями гнівили все більше та більше. Але милостивий батько пробачав своїм дітям усе, коли вони звертались до нього такими ж самими простими словами, що йшли просто від серця. Щоб допомогти у дуже скрутних ситуаціях, Творець приставив до кожного свого дитяти невидимих «ангелів-охоронців», настільки він полюбив цих, не завжди вдячних, істот. І коли треба було врятувати їх від всепожираючого гріха та розпусти, Творець відірвав від серця улюбленого сина, який, знаючи наперед, що його чекає, скорився батьковій волі та пішов рятувати цих істот, щоб їх не затопило смердюче болото гріха. Та люди, вже з головою загрузши у чвари, ненажерливість, розпусту, пожадливість, ненависть, лише сміялись з людини, якої не торкнувся весь цей бруд та гріх, і що була чистою від його пут. Сміялись, бо не розуміли її, бо ця людина була не такою, як вони всі. А все, що ці істоти не могли зрозуміти, піднімалось на глум та кпини. І коли найближчі друзі відреклись від нього, а один з них продав улюбленого сина Творця на розтерзання розлюченому, засліпленому гріхом натовпу, якому Вселенський батько віддав найдорожче, той до кінця виконав його волю, витерпівши всі муки та знісши весь сором і прояви найгірших якостей цих істот, але не втративши своєї гідності та чистоти, і таким забрав його батько до себе, пообіцявши людям друге пришестя.

Але повернемось до Енселона та його молодого господаря і друга Харольда, який, скочивши на свого улюбленого бойового коня, поїхав визволяти з батьківського полону свою кохану Заріну, тато якої — напівефіоп-напівіндус, не хотів і чути про васала Британської корони, що весь час колонізувала їхній півострів. Він ще якось терпів свого господаря, теж британця, якому складав щоденні гороскопи і яким міг крутити, як йому забажається, бо його, так сказати, напівгосподар-напівтовариш був людиною довірливою, живучою у своїх власних, ним же вигаданих світах і кожен крок робив тільки за порадами свого астролога.