Читати книгу - "Пірати Співучих островів"

— Нема чого боятися, солідна машина,— сказав Іво.

— Побачимо.

— Ти, певно, станеш колись інженером.

— Ні, — відповіла вона,— я мрію стати журналісткою і писати в газеті. Наприклад, репортажі про полювання на слонів, про життя славетних акторів або про вчених-атомників чи про космонавтів.

Так, треба визнати: Геля мала фантазію. Репортаж — і одразу про слонів, славнозвісних акторів, космонавтів... Я ж не важився мріяти навіть про пальми.

А пальми вже чекали на мене, чекали саме в Будві. Я ще здалеку побачив їх на березі моря. Не хотілося вірити власним очам, але зрештою довелося повірити, бо пальми були справжнісінькі, високі, з зеленими вітами — просто для репортажу.

Заходивсь я складати в думці такий репортаж. Треба спробувати, чи важко це. Можна б написати ось так:

«Пальми як такі ростуть здебільша над екзотичними морями і над океанами, аби було що писати авторам книжок про подорожі, а також поетам, котрим шелест пальм часом дає заспокоєння, а часом нагадує шепіт коханих. Поети звичайно сидять на кораловім атолі, їхні кохані тужать і зітхають, а пальми знай собі шелестять. З того шелесту виникають іноді вірші. Це романтичні пальми.

Є також пальми кокосові. Вони ростуть головно для того, щоб було з чого падати кокосовим горіхам. Коли горіх доспіє і впаде, хвилі океану несуть його на другий континент, і там виростає нова пальма. В такий спосіб ті пальми розмножуються на втіху тубільцям, які з кокосового молока роблять собі вино і впиваються ким.

Від кокосових пальм походить також вислів «робити кокоси», що означає здобувати добрі гроші. Кокоси роблять звичайно колонізатори.

Ми з дядечком не робимо кокосів. Навпаки, кокоси зробив той, хто знайшов під столітнім буком наші гроші.

Даруйте мені ці кілька загальних уваг. Вони самі пхалися під перо. До слова. Так от, я на власні очі бачив справжні пальми. Їх буцімто посадив один хлопець, якому мати купила на Новий рік коробку фініків. Хлопець з’їв фініки, а камінці посадив у землю, і з них вигналися справжні фінікові пальми. Я був розчарований, але дядько Леон пояснив мені, що в цьому районі Адріатичного моря самі пальми ніколи не росли, їх посадили люди, а клімат тут м’який, отож вони добре розвиваються і нерідко сягають висоти третього поверху.

В Будві, де ми закуповуємо харчі та їмо морозиво, ростуть пальми заввишки з триповерховий будинок. Під кожною пальмою стоїть лава, на кожній лаві сидять закохані і розмовляють про найновіші фільми, а часом стискують одне одному руки. Тому пальми тут романтичні, і на їхній корі видовбано багацько сердець, пробитих стрілою, ініціалів, а також написів усякими мовами.

Словом, самовчитель іноземних мов для закоханих. Наприклад, можна вивчити, як по-англійському «я тебе кохаю» або по-французькому «не можу без тебе жити».

Знайшов я і один польський напис: «Юзку, простирадла можна загнати в готелі «Словенія». З цього видно, що польські туристи використовують пальми для комерційного листування.

Це все про пальми. А тепер дещо про саму Будву.

Будва поділяється на море, пляж і містечко; а містечко — на старе й нове. У старому місті, звісно, старі будинки, старі вулиці, старі брами й старі оборонні мури; все тут — старожитнє. Найбільш старожитнє, ясна річ, повітря, бо дядечко сказав, що в цих мурах дихаєш історією.

Історія теж старожитна, почалася вона від часів старогрецьких, ба фінікійських, коли купці припливали до Будви старожитними кораблями і вивозили звідти живицю та бальзамічні масла.

Найцікавіше в старому місті — це вулички, такі вузенькі, що дядечко ледве по них проходив. А навіщо, спитаєте, їх робили такими? А на те, щоб жінки розвішували над ними білизну і, не сходячи вниз, базікали з сусідками.

Зате в новому місті є готелі, ресторани, цукерні і можна витратити силу грошей на морозиво, бо морозиво там чудове, особливо горіхове. У кіоску велика порція його коштує двадцять динарів, у кав’ярні — шістдесят, бо в кав’ярні платиш передусім за вид на море, а не за морозиво.

У кав’ярні, як показує сама назва, п’ють каву. І оповідають усякі плітки.

В Будві усі п’ють каву по-турецькому, тобто круту, з гущею; подають її в мідяних тигельках, що їх називають «джезва». Мені здається, що чорногорці та серби нічого не роблять, тільки цілісінький день п’ють каву.

У кав’ярнях завжди повно, особливо ж увечері, і люди, які сюди приходять, поділяються на югославів та чужоземців; чужоземці ж — на таких, що п’ють каву по-турецькому, і таких, що жлуктять ракію з содовою.

Коли в кав’ярні заплющиш очі, то здається, наче ти перебуваєш у Вавілонській вежі, бо люди розмовляють тут усякими мовами. Найголосніше розмовляють італійці, найтихше — англійці».

Я перервав свій «репортаж у думці». Мушу сказати Гелі, що писати репортаж — не така вже й трудна річ.

Коли я повернувся на терасу кав’ярні, Геля розповідала, що б