Читати книгу - "Пригоди бджілки Майї"

Вулик-поліс бджолиного народу схвильовано гудів. Навіть у дні останньої революції не було такого сум’яття, як зараз. У полісі не залишилося жодної бджоли, котра би не була сповнена благородного гніву та обурення. Кожна була готова кинутися на лютого ворога, щоби розправитися з ним на місці. Та, попри гнів і обурення, у вулику панував ідеальний порядок! Було просто дивно, як швидко зібралися війська, а кожен із мешканців полісу знав своє місце та готовий був щомиті прийти на допомогу.

Потрібно сказати, що на сполох вдарили дуже вчасно. Бо коли на чатах біля вхідних воріт вулика стали вишколені охоронці, саме надлетіли розвідники, що доповіли: шершні наближаються! Після цієї звістки вулик завмер у очікуванні бою… Зберігаючи спокій, перші шеренги солдатів у повній бойовій готовності стояли біля входу. Довкола запала мертва тиша. Лише позаду лунали приглушені команди офіцерів, які наводили лад у резервних підрозділах. Можна було подумати, що всі у вулику сплять, і лише біля воріт невтомно та безшумно працювали бджоли-робітники, дюжина тих, хто вміли працювати з воском. Вони отримали наказ звузити вхід до вулика за допомогою воску. За кілька хвилин, немов за помахом чарівної палички, з’явилися дві товсті стіни з воску, яких навіть найсильніші шершні не змогли би зруйнувати, не змарнувавши часу. Льоток суттєво зменшився у своїх розмірах.

Королева зайняла позицію угорі — це дозволяло їй стежити за ходом бою. Навколо неї прудко бігали, виконуючи різні доручення, ад’ютанти.

З’явився третій розвідник. Повністю знесилений, він опустився на коліно перед королевою.

— Я останній, Ваша Величносте! — скрикнув він із останніх сил. — Більше ніхто вже не прилетить, решта загинули.

— Де зараз шершні? — запитала королева.

— Вони вже під липами! — вигукнув він, і в його голосі вчувався страх смерті. — Ви тільки прислухайтесь, як гуде повітря під крилами цих велетів!

Проте, нічого такого не було чути. Очевидно, у розвідника не витримали нерви і він досі вважав, що його переслідують.

— Скільки їх? — суворо спитала королева. — Відповідай тихо.

— Я нарахував сорок, — прошепотів вивідувач. Хоча королева і злякалася такої великої кількості ворогів, та виду не подала і промовила голосно, з притиском: «Ніхто із них більше не побачить свого рідного дому!».

Слова королеви справили неабияке враження на солдатів та офіцерів. Вони пролунали для них таким собі передбаченням перемоги — і всі збадьорилися.

Проте вже скоро радість зникла з їхніх облич і мужні бджілки зблідли… Тихе ранкове повітря почало наповнюватися спочатку ледь чутним, а потів все голоснішим і голоснішим гудінням, на вході нараз стало темно — і всі чітко та ясно почули моторошний шепіт, упізнали голоси найстрашніших у світі комах-розбійників та убивць. Перші солдати поглянули один на одного, прощаючись перед неминучою смертю, а воїни у перших шеренгах уже знали, що не мине й хвилини — і вони загинуть у двобої зі значно сильнішим ворогом.

Та ось згори спокійно і чітко пролунав наказ королеви: «Дайте їм зайти. Нехай заходять один за одним. Не розпочинайте бою, доки не почуєте мого наказу. За сигналом перші ряди заслону, десь близько сотні, мають атакувати тих, хто уже всередині. Задні ряди тим часом перекриють вхід і не дадуть вдертися решті. Таким чином ми розпорошимо ворожі сили. Воїни, що стоять у перших рядах, запам’ятайте, що від вашої сили та витримки, від вашої мужності залежить подальша доля усього нашого полісу. Будьте певні: у сутінках ворог буде дезорієнтований, шершні не знають, що ми приготувалися дати відсіч…».

Королева замовкла, бо у брамі з’явилася голова першого розбійника… Він обережно роззирався, мацаючи вусиками стіни та клацаючи своєю щелепою зі страхітливими зубами. Розбійник поволі просовувався уперед, все далі й далі, і ось уже стало видно його страхітливо великий смугастий тулуб та міцні крила. У ранкових сутінках зблиснув його панцир. Громадою бджіл ніби хвиля прокотилася — проте ніхто із солдатів ані словом не озвався. Шершень тихо відповз назад та відрапортував назовні: «Всі у вулику сплять! Вхід — наполовину замурований, ніде не видно вартових. Не можу визначитися — це добрий знак, чи поганий».

— Це добрий знак! — пролунала відповідь. — У наступ!

До вулика беззвучно заскочило двоє розбійників, вилискуючи обладунками. Їхній вигляд та озброєння справляли неабияке враження. Ось у вулику вже вісім розбійників, а сигналу про атаку досі немає… Може, королева від переляку заклякла на місці та не годна вимовити ані слова? А розбійники, хіба вони не бачать, що ліворуч і праворуч вишикувалися бджоли-солдати, готові прийняти мужню смерть?

І ось згори пролунало: «Заради вічної справедливості, задля захисту вашої домівки, іменем вашої королеви — у бій!».

Нараз вулик загудів… Такого дружнього та голосного бойового оклику тут ще ніколи не було! Видалося, що від цього кличу вулик зараз розвалиться на шматки! Там, де поодинці стояли шершні, миттю утворилося дике місиво із тіл… Молодий бджолиний офіцер ніяк не міг дочекатися, доки королева виголосить наказ. Він хотів першим кинутися на ворога! І він таки став першим — першим, хто загинув у бойовищі. Молодик від нетерплячки притупцьовував і тремтів, готуючись до стрибка, тож коли пролунали перші слова команди, він кинувся просто у ікла шершня! Тоненьке та гостре жало офіцера ковзнуло поміж головою розбійника та його панциром і глибоко встромилося у шию ворога. Офіцер ще встиг побачити, як шершень гнівно скрикнув, скрутився, на мить перетворившись на жовто-чорну блискучу кулю, а наступної миті жало розбійника пробило офіцерові груди та влучило йому просто в серце… Вже помираючи, він побачив, що смертельно поранений ворог зник у сплетінні судомних тіл…

Відважна смерть солдата надихнула решту, вселила у їхні серця дику рішучість битися до самої смерті! Скажена атака розлючених бджіл збентежила шершнів, поставила їх у страшенно скрутне становище.

Проте шершні — древній розбійницький рід, що звик жити і помирати зі зброєю у руках. Вбивати і грабувати — це їхня сутність. Звісно, дикий опір бджіл заскочив їх зненацька, та це ще не означало, що