Читати книгу - "Пригоди бджілки Майї"

Ті шершні, які встигли пролізти у вулик, швидко зметикували, що повинні обов’язково прорватися уперед, адже, притиснуті до входу, перешкоджають зайти іншим розбійникам. Тому клубки з живих тіл покотилися уперед: темними вулицями та проходами. Наказ королеви був добре продуманим: щойно коло входу звільнялося місце, як задні ряди солдатів кидалися на захист вхідної брами. Це був старий і перевірений спосіб захисту: як тільки шершень, що намагався прорватися всередину, починав слабнути, то солдати, які прийняли на себе перший удар, розступалися, роблячи вигляд, що теж знесилені. Та коли ворог, а не забуваємо, що він був один і вже втомлений, проходив у місто, ворота прикривалися новими групами. І шершня уже атакували воїни, котрі не брали участі в бою: свіжі та бадьорі. Тоді у більшості випадків розбійник гинув уже під час першої атаки.

Бойові вигуки перемішувалися зі стогонами помираючих і квилінням поранених. Страшні жала шершнів просто викошували сотні бджілок, і до самих воріт дорога була встелена тілами убитих. Шершні, які вже були всередині, розуміли, що дорогу назад відрізано і, очевидно, жоден з них живим уже звідси не вибереться, тож билися з розпукою приречених. Проте один за одним вони все ж помирали. На допомогу бджолам прийшла і та обставина, що отрути у жалах ворогів ставало усе менше і менше. Тобто, уколи їхніх жал переставали бути смертельними. Бджоли, яких було поранено, тепер уже знали, що скоро одужають — і це додавало наснаги. А біль за долі убитих товаришів помножував їхню мужність.

Звуки бою почали поволі стихати. На голосні окрики шершнів знадвору зсередини вулика вже ніхто не озивався…

— Вони всі мертві, — скривившись від болю втрати, мовила королева шершнів, і подала сигнал про відступ. Тепер у неї стало значно менше воїнів. А люте гудіння бджіл у вулику лунало аж на вулиці, далеко за стінами полісу.

— Не обійшлося без зради, — проскрипів зубами ватажок шершнів, — бджоли влаштували нам пастку, отже, їх хтось попередив.

Рештки війська шершнів зібралися на голубій ялині. Тим часом надворі ставало все світліше і світліше, на верхівках лип зачервоніли перші промені сонця. Голосно заспівали птахи, випала роса. Зблідлі та тремтячі від бойового шаленства, воїни зібралися навколо свого командира, а він ніяк не міг вирішити, чи дати волю своїй сутності хижака, чи виявити мудрість. Ні, воювати далі безглуздо — весь рід у небезпеці винищення. Тому ватажок неохоче, трусячись від обурення, вирішив відіслати до бджіл парламентаря, щоби спробувати домовитися про видачу полонених.

Ватажок подумки вибрав найрозумнішого зі своїх офіцерів і голосно віддав йому наказ.

Відповіддю була гнітюча тишина: названий був серед тих, хто прорвався усередину.

Тоді ватажок шершнів поспішно вибрав іншого парламентаря. Він злякалася за долю своїх воїнів, які залишилися у вулику.

— Поспіши вже! — підігнав він парламентаря і простягнув йому ніжну пелюстку жасмину замість білого прапора: — Зараз взагалі можуть прийти люди, і тоді нам усім кінець. Передай бджолам, що ми відступаємо і обіцяємо ніколи більше не нападати на їхній вулик. А вони нехай видадуть нам полонених шершнів.

Парламентар швидко полетів до вулика. Перед брамою він помахав, на знак своїх мирних намірів, білим прапором, а потім опустився на дощечку під льотком.

Королеві бджіл одразу доповіли про перемовини, і вона відіслала на зустріч свого ад’ютанта. Коли ад’ютант повернувся із пропозицію шершнів, йому веліли переказати наступне: «Все, що ми можемо для вас зробити, це винести з вулика ваших убитих солдатів, забирайте їх із собою, якщо захочете. Ми полонених не брали: всі, хто зайшов до нас, — мертві. Ми не віримо вашій обіцянці більше не приходити. Та дарма, приходьте ще, коли вам заманеться, але майте на увазі: вас завжди зустрічатимуть так, як сьогодні. Хочете продовжити бій — вперед! Ми всі, як один, готові!».

Ватажок шершнів аж зблід, коли почув таку відповідь. Він люто стиснув кулаки: він залюбки послав би і решту воїнів на штурм, проте здоровий глузд все-таки переміг.

— Ми ще повернемось! — люто проскреготав він. — Але як таке могло трапитися? Ми ж сильніші та могутніші за бджолиний народ! Досьогодні кожен мій похід закінчувався славною перемогою. Як же я тепер, після такої страшної поразки, постану перед своєю королевою?

Трусячись від люті, ватажок знову повторив: «Чому ми зазнали сьогодні поразки? Причина тільки одна — зрада!».

Один із шершнів, який вважався другом королеви, відповів: «Так, ми сильніші, ми могутніші за них, але бджолиний народ — згуртований і вірний. А це — дуже велика сила. Цій силі ніхто не може протистояти! Кожнісінька із бджіл вірно служить своєму народові, своїй державі!».

Але ватажок не слухав його. «Ще прийде день моєї помсти! — лютував він. — Що мені до мудрагельства цих міщан? Я — розбійник, і помру розбійником. Але продовжувати бій — велике глупство. Звісно, ми зітремо з лиця землі цей поліс, але нагородою нам усім буде смерть у його руїнах».

Повернувшись до парламентаря, ватажок крикнув: «Скажи їм, нехай винесуть наших убитих воїнів! Ми відходимо».

Тим часом королева бджіл віддала наказ відновити охорону вулика та винести назовні убитих шершнів. Усі кинулися виконувати розпорядження. Тіла розбійників одне за одним, повільно, через гори трупів, виносили до виходу і викидали. Шершні, які сиділи на ялині, похмуро спостерігали, як безвільно тріпочучи крилами, на землю падали тіла їхніх загиблих побратимів. Це була картина безмежного смутку, яку освітлювало ранкове сонце. Двадцять один шершень знайшов безславну смерть у вулику. Всі вони лежали купою на траві біля вулика. Розбійникам не дісталося ані краплини меду, вони не захопили жодного полоненого. Шершні підібрали вбитих — і полетіли геть. Бій завершився. Бджолиний народ здобув славну перемогу!

Але як дорого обійшлася мужнім бджілкам ця перемога… По цілому місту лежали бездиханні тіла його захисників: у проходах, на вкритих сутінками вулицях, перед комірчинами з медом, перед чарунками, де вигодовували малят… У цей гарний літній ранок, наповнений солодкими ароматами квітів