Читати книгу - "Варвар у саду"

Архітектурі не знайшлося місця серед вільних мистецтв. Без сумніву, це дошкуляло архітекторам, котрі намагалися компенсувати таку несправедливість узурпацією університетських титулів magister cementatorum, magister lapidorum. Відомо, що цей факт викликав протести паризької колегії адвокатів, яка не погоджувалася на побратимство з мулярами. (Бідні юристи. Що залишилося від їхньої казуїстики, крім того, що вона є вдячною темою для комедій.)

Проте вершиною всього був напис на намогильній плиті П’єра де Монреаля, архітектора св. Людовіка, творця Сен-Шапель. У цій інскрипції він не лише названий досконалою квіткою добрих звичаїв, але там також фігурує титул docteur ès pierres[48], який ніколи вже пізніше не трапляється. Втім, то був апогей індивідуальної кар’єри, що не повинен заступати скромних початків.

Ким є для нас архітектор? Особою, котра готує проекти. Чи збереглися проекти середньовічних кафедральних соборів? Щойно від середини XIII століття. З того періоду походить безцінний альбом Вілара де Онекура, про який невдовзі йтиметься. Щоправда, зберігся проект абатства Сен-Ґал з IX століття і план розподілу води для Кентерберійського абатства з XII століття, проте важко ці начерки назвати проектами через їхню наївну перспективу, яка нагадує дитячі малюнки. Той брак головного джерела для вивчення історії архітектури можна легко пояснити високою ціною на пергамент. Відтак не виключено, що проекти малювали на інших, менш тривких, важчих для збереження матеріалах. А може, то наше чергове блюзнірство на адресу будівничих кафедральних соборів, друге після щойно згаданого браку кошторисів — нарис починання бовванів у головах ініціаторів не дуже виразно.

Підприємства, які займалися спорудженням кафедральних соборів у Страсбурзі, Кельні, Орвієто, Відні, Флоренції та Сієні, ревно стерегли численні проекти, що з’явились упродовж XIV–XV століть. У той період виникають tracing houses, chambres aux traits — невеликі, підпорядковані архітекторові, як ми б сьогодні сказали, креслярські групи. Пергамент подешевшав, техніка рисунку значно вдосконалилась, але, попри це, важко відтворити історію будови на підставі цих матеріалів. Адже найчастіше рисували плани елевації та фасаду, і майже ніколи — цілість. До того ж, ніхто не переймався докладністю і дотриманням мірила. Таким чином, то були наче підсумкові резюме, а не докладні технічні рисунки для виконавців. Це ж саме стосується моделей, зроблених із воску чи дерева, вкритого гіпсом, які на образах тримають святі й фундатори. Всі вони були засобом порозуміння поміж архітектором і покровителем будови, а не між проектантом і підрядником.

На щастя, зберігся таки документ, який дозволяє зазирнути у майстерню архітектора докладніше і глибше, ніж усі решта збережених переказів і проектів. Це перший і єдиний відомий нам середньовічний підручник архітектури, мала енциклопедія знань про будівництво, а водночас зошит для нотаток і рисунків, практичних порад і винаходів. Ідеться про альбом Вілара де Онекура. На жаль, тридцять три аркуші пергаменту, які дійшли до наших днів, складають лише половину твору. Бракує цілого розділу, присвяченого дерев’яним конструкціям і теслярству, що для будівничих кафедральних соборів мало капітальне значення. Попри це, матеріал, вміщений у цьому путівнику архітектора, аж вихлюпується за межі сторінок зшитка.

Чого там тільки немає? І механіка, і геометрія, і практична тригонометрія, і начерки кафедральних соборів, рисунки тварин, людей, орнаментів і архітектурних деталей. Адже Вілар, котрий походив із невеликого пікардійського села Онекур, був чоловіком із ненаситною допитливістю. Він багато подорожував, бачив чимало готичних кафедральних соборів: у Мо, Лані, Шартрі, Реймсі, бував також у Німеччині та Швейцарії, дістався навіть до Угорщини, — і повсюди малював і нотував цікаві йому речі: план хорів, коника-цвіркуна, розету, лева, людське обличчя, яке виринає з візерунку листя, зняття з Хреста, оголена натура, постаті в русі. Одні рисунки схематичні, вписані в прямокутники чи трикутники, наче Вілар провадив тяжку руку скульптора. Інші, як от постать укляклої, дивують декоративною майстерністю та досконалістю у відтворенні драперій. Його також цікавили винаходи: пила, що ріже у воді, коло, яке саме обертається (вічна мрія про perpetuum mobile), а також, як кажуть американці, gadgets — яким чином сконструювати ангела, аби той пальцем завше показував у бік сонця; як зробити, щоб скульптура орла повертала голову у напрямку священика, коли той читає Євангелію; а то ще спритний механізм для відігрівання рук єпископа під час довгої меси.

Письменники зображають середньовічних архітекторів як секту, що ревно стереже свої секрети. Якби ці таємниці були справді важливими, то мали б стосуватися точних знань. Отож, коли ми погодимося на таке припущення, то архітектори виявляться єдиними людьми середньовіччя, які знали властивості геометричних фігур, принципи опору матеріалів та основні закони механіки. Зошит Вілара про це мовчить. Він є збіркою практичних рецептів, кухарською книгою середньовічного архітектора.

З історії науки відомо, що рівень математичних знань у середні віки був скромним. Серединою XI століття датоване листування двох учених — Ражімбольдо з Кельна і Радольфа з Льєжа. Суворий сучасний дослідник каже, що «аналіз цих листів зводиться до констатації повного невігластва». Адже обидва вчені неспроможні здійснити просте геометричне доведення, ні визначити величини зовнішнього кута трикутника.

Невідомо, скільки б довелося чекати на нового Евкліда, коли б не араби, за посередництвом яких Європа пізнала у XII–XIII століттях Аристотеля, Платона, Евкліда й Птолемея. Безумовно, благодать цього знання спала також на голови архітекторів. Проте дуже непросто визначити, як вони цим скористалися.

Наші дідусі у XIX столітті були невиправними оптимістами, коли казали про раціоналізм готичної архітектури. Варто радше погодитися з точкою зору тих, хто стверджує, що будівничі кафедральних соборів володіли тільки емпіричними знаннями, набутими завдяки практиці й досвіду, а не шляхом розрахунків чи калькуляцій. Там, де панує інтуїція, легко помилитися. Катастрофи споруд готичних кафедральних соборів траплялися значно частіше, ніж можна було б припускати, і аж ніяк не обмежуються відомим випадком у Бове чи невдалою спробою розбудови сієнського Il Duomo. Експертиза кафедрального собору в Шартрі через сто років після його спорудження виявила тривожну ситуацію. Поперечна нава загрожує обвалом, портал потребує зміцнення металевою конструкцією. У XVI столітті стан паризького Нотр-Дам був не менш тривожним. Чому так траплялося? Найчастіше фундаменти не були достатньо міцними, як того потребували дедалі вищі будівлі. Вертикальна манія зумовила збільшення висоти головної