Читати книгу - "Чорний красень"

І знову ляскає батіг, хоч кінь і так щосили тягне повіз, покірно, не скаржачись і не нарікаючи, дарма що платою за таку роботу є важка втома і чорна невдячність.

Від такої манери їзди кінь змучується втричі більше. Я б охочіше пройшов двадцять миль із нормальним, делікатним візником, аніж десять із таким любителем паротягової манери, і, повірте, ці двадцять миль втомили б мене менше.

Є в таких «любителів» ще одна особлива риса: з’їжджаючи навіть найкрутішим спуском, вони дуже рідко застосовують гальмо, і деколи таке невігластво призводить до серйозних катастроф. А буває ще й так: увімкнуть на спускові гальмо і забудуть про нього. І вже не раз траплялося, що дорога іде круто вгору, я тягну щосили, і лиш на половині підйому горе-візник раптом згадує, що в екіпажа одне колесо заблоковане гальмом. Коням такі речі дуже й дуже шкодять.

Коли коня наймає джентльмен, він пускає його легким кроком; коли коня наймає кокні, то одразу ж жене його чвалом. Коли кокні кортить зупинитися, він періщить коня батогом, а потім так різко осаджує, що той аж присідає на задні ноги, а в губи йому боляче впивається мундштук. У них це називається «спинити одним рухом». Коли ж треба завернути за ріг, кокні робить це дико і різко; правил дорожнього руху для нього не існує.

Одного пам’ятного весняного дня ми — я і Рорі (так звався мій напарник — чудовий, гарний кінь) — від ранку до вечора розважали компанію гульвіс. Правив нами не кокні, а наш стаєнний кучер, і день, можна сказати, минув для нас чудово. Уже сутеніло, коли ми, жваво біжачи, верталися додому. В одному місці дорога різко повертала ліворуч, але ми їхали по своєму боці, попід самою огорожею; щоб розминутися, місця було досить, відтак візник анітрохи не притримував нас. Коли ми наближалися до повороту, я почув цокання копит і торохкотіння бідарки, яка, швидко спускаючись, стрімко наближалася до нас. Через високу огорожу нічого не було видно, і за мить зустрічний запряг врізався у нас. Моє місце у запрягу було праворуч, і саме це мене врятувало. Місце Рорі було ліворуч, і якби були голоблі,[62] вони б полегшили удар. Візник бідарки гнав просто на нас, але коли він нас помітив, часу на те, щоб зайняти свій бік, уже не було. Вся сила удару припала на Рорі: голобля бідарки встромилася йому в груди, самого Рорі аж відкинуло назад, і він заіржав від болю так, що я довіку пам’ятатиму цей крик. Зустрічний кінь від зіткнення присів, а одна голобля переламалася. То був кінь із наших стаєнь, запряжений у кабріолет[63] із високими колесами, що їх так полюбляють юні жевжики. А правив ним такий-от невіглас, котрий навіть не знав, якого краю дороги потрібно триматися, а як і знав, то анітрохи цим не переймався. Нещасний Рорі стікав кров’ю, що хлюпала з відкритої рани. Люди потім казали, що якби його вдарило трохи лівіше, то йому одразу був би гаплик. Та для бідолахи Рорі це було б тільки на краще.

Рана в нього була серйозна, гоїлася довго, а коли він нарешті одужав, його продали на вугільну шахту. Лише той, хто там працював, знає, на що перетворюється життя, коли тебе впрягають у вагонетку, і ти тільки те й робиш, що ходиш із нею то вгору, то вниз. Я бачив, як кінь тягне під гору переповнену вагонетку, позбавлену усяких гальм, і щоразу, коли я згадував цю сцену, мене огортав чорний сум.

Після каліцтва Рорі мене часто ставили парою з кобилкою Пеґі, моєю сусідкою у стійлі. То була міцна, гарної будови тварина; світло-мишастої масті, в яблуках, а хвіст та грива — темно-коричневі. Пеґі не належала до чистокровних коней, зате була напрочуд добра і спокійна. В її очах час до часу застигала тривога, і я запідозрив, що її щось дуже непокоїть. Коли нас уперше випустили в парі, її хода здалася мені дуже дивною: вона могла йти клусом, потім робила три-чотири кроки легким чвалом, а тоді несподівано рвалася вперед.

Хто б не стояв у парі з Пеґі, відчував купу незручностей, і я тільки те й робив, що напружено чекав якогось нового вибрику. По дорозі додому я запитав, звідки в неї така дивна, незграбна манера їзди.

— Ой, — зітхнула Пеґі, — я знаю, в мене нікудишній крок, але чим я тут можу зарадити? Зрештою, винна в цьому не я, а мої короткі ноги. От подивися, мене поставили з тобою в один запряг, але в тебе ноги на добрих три дюйми довші, ти робиш більші кроки, а отже, й біжиш швидше, ніж я. Тому така моя хода — не від хорошого життя. Якби я могла, то неодмінно б подовжила собі ноги, бо всі мої нещастя — від коротких ніг, — невесело підсумувала Пеґі.

— Але ж чому? — не зрозумів я. — Ти така дужа, спокійна, роботи не цураєшся.

— Річ у тому, — пояснила вона, — що люди полюбляють швидко їздити, і коли один кінь не встигає за іншим, то кого батожать? Його! Скільки себе пам’ятаю, мені завжди доводилося рівнятися на інших коней, і саме звідси в мене ця огидна рвучка хода. Але ти не подумай, що завжди було так. Мій перший господар не мав звички кудись поспішати, і, живучи у нього, я ходила гарним рівним клусом. То був молодий сільський пастор, дуже дбайливий господар! Він мав на парафії дві церкви далеченько одна від одної, тож роботи в нього вистачало. Та він ніколи не кричав на мене і не батожив, щоб я бігла швидше. От усім би такого господаря, як він! Та потім він був змушений переїхати до великого міста,