BooksUkraine.com » Детективи » Смерть — діло самотнє 📚 - Українською

Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"

185
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Смерть — діло самотнє" автора Рей Бредбері. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 33 34 35 ... 90
Перейти на сторінку:
воно чекає на мене, підстерігає мене, а я стою внизу біля сходів і…

Раптом скрикую.

Бо тепер Страховище висить отам, на дверях, де потопають у темряві коридор, кухонька й ванна.

Хвалити бога, подумав я, що великі червоні трамваї не ганяють о такій пізній порі своєю колією, всього за квартал звідси, й не звучать їхні лиховісні сигнали.

«Страховище, згинь», — подумки звелів я.

Страховище не згинуло.

— Страховище, — промовив я до невиразного видива на дверях, — я ж знаю, що то не ти. Ти — ніщо. Ти мій старий пляжний халат.

Біда була в тому, що я його як слід не бачив.

Якби мені дотягтися до окулярів, подумав я, надіти їх і підхопитись на ноги…

Якби рука моя не тремтіла так, що я не міг навіть сягнути нею вниз, аби намацати окуляри.

Я лежав, і мені було вісім років, потім сім, п'ять, чотири, і я все меншав, меншав і меншав, а Страховище на дверях тим часом дедалі більшало, витягалось і ставало все жаскіше.

Я боявся й оком змигнути. Боявся, що навіть від цього найменшого поруху Страховище нечутно посуне від дверей і…

Нечутно торкнеться моїх ніг.

— А-а-а! — закричав хтось.

Бо в будці по той бік вулиці задзвонив телефон.

Я міцно заплющив очі.

«Замовкни! — подумки благав я. — Ти розбудиш Страховище».

Телефон дзвонив. О четвертій ранку. О четвертій! Боже ти мій. Хто б це…

Пег? Загубилася в мексіканських підземних печерах? Пропала?

Телефон дзвонив.

Крамлі? З актом розтину, який мені несила слухати?

Телефон дзвонив.

Чи голос, в якому вчувається холодний дощ, темрява ночі й різкий спиртний дух, — голос, що шаленіє серед грози й крає душу плачем по жахливих лиходійствах, наче пронизливий виск великого червоного трамвая на повороті?

Телефон замовк.

Не розплющуючи очей, зціпивши зуби, накрившись із головою й уткнувши обличчя у вологу від поту подушку, я ніби чув якийсь чимраз ближчий шерех. Я заціпенів.

Затамував віддих. Погамував серце.

Бо саме зараз, цю ж таки мить…

Хіба ж я не відчув, як щось підступило впритул і… наважило…

На край моєї канапи!


Наступною жертвою став не А. Л. Шренк.

І жінка з канарками не пурхнула раптом по своїй кімнаті й не пустилася духу.

Пропала інша людина.

І незадовго перед світанком скляні очі у вікні проти мого стражденного помешкання бачили появу речового доказу.

На вулиці загальмував і спинився ваговозик-пікап.

Геть змучений безсонням, я почув його й стенувся.

Хтось постукав у двері моєї домовини.

Я сяк-так знявся з канапи, хилитаючись, мов повітряна куля, добувсь до дверей, прочинив їх і вперся злиплими очима в обличчя якогось здоровенного бугая в людській подобі. Той назвав моє прізвище, я визнав його за своє, і бугай звелів мені «розписатись отут». Я підписав якийсь папірець, схожий на лікарняну посвідку про смерть пацієнта, й став дивитись, як розвізник потупав назад до свого пікапа, на превелику силу вивантажив із кузова якусь запаковану й начебто знайому мені річ і покотив її тротуаром до моїх дверей.

— О боже, — мовив я. — Що це? Хто…

Та коли те одоробло на коліщатах, зачепившись за одвірок, басовито забриніло, я аж заточився, бо вже знав відповідь.

— Куди його? — запитав бугай, озираючи мої пишні апартаменти. — Може, осюди?

Він підкотив запаковану річ до бічної стіни, повів зневажливим поглядом по моїй убогій канапі, голій підлозі, друкарській машинці на столі й почвалав до свого ваговозика, залишивши двері навстіж.

По той бік вулиці я бачив сотню голубих, темно-карих і ясно-карих скляних очей і відчував на собі їх погляд навіть тоді, коли здер із привезеної речі упаковку й мені в око впала…

Жовтозуба усмішка.

— Боже мій! — вигукнув я. — Та це ж те саме піаніно, на якому мені грали…

«Регтайм кленового листка».

Грюк! Зачинилися дверцята машини. Ваговозик захурчав і поїхав геть.

Я повалився на свою напіврозвалену канапу, анітрохи не вірячи тій широчезній байдужій усмішці.

«Крамлі», — мовив я подумки. І відчув, як жахливо я підстрижений: на потилиці надто високо, з боків надто коротко. Пальці в мене заніміли.

«Що, синку?» — озвався Крамлі.

«Я змінив свою думку, — сказав я. — Крамлі, наступною жертвою має стати не Шренк і не жінка з канарками».

«Отакої! — мовив Крамлі. — А хто ж?»

«Кел, перукар».

Мовчанка. Зітхання. А потім…

Клац… Ту-у-у-у…

Ось чому, втупивши очі в ту реліквію часів Скотта Джопліна, я не помчав дзвонити своєму другові детективу.

Всі скляні очі споглядали мою стрижку й пильно стежили, як я зачиняю двері.

О боже, подумав я, а я ж не вмію грати навіть «собачий вальс».


Перукарня була відчинена й порожня.

Я спинився на порозі, дивлячись на цю пустку. Здавалося, хтось просунув у двері щітку гігантського пилососа і висмоктав з приміщення все, що там було.

Ну, піаніно опинилося в мене, міркував я. А от куди поділися чи кому могли здатися перукарське крісло, креми, лосьйони, одеколони, що забарвлювали дзеркальну стіну в різні кольори й відтінки? І хто прибрав усе волосся?

Посеред перукарні стояв чоловік років п'ятдесяти, — як я невиразно пригадав, власник будинку, — й підмітав щіткою уявне волосся, а власне, не знати навіщо водив нею по голих плитках підлоги. Тоді звів очі й побачив мене.

— Кел пропав, — мовив він.

— Та я бачу, — озвавсь

1 ... 33 34 35 ... 90
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть — діло самотнє», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Смерть — діло самотнє"