Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Раптом скрикую.
Бо тепер Страховище висить отам, на дверях, де потопають у темряві коридор, кухонька й ванна.
Хвалити бога, подумав я, що великі червоні трамваї не ганяють о такій пізній порі своєю колією, всього за квартал звідси, й не звучать їхні лиховісні сигнали.
«Страховище, згинь», — подумки звелів я.
Страховище не згинуло.
— Страховище, — промовив я до невиразного видива на дверях, — я ж знаю, що то не ти. Ти — ніщо. Ти мій старий пляжний халат.
Біда була в тому, що я його як слід не бачив.
Якби мені дотягтися до окулярів, подумав я, надіти їх і підхопитись на ноги…
Якби рука моя не тремтіла так, що я не міг навіть сягнути нею вниз, аби намацати окуляри.
Я лежав, і мені було вісім років, потім сім, п'ять, чотири, і я все меншав, меншав і меншав, а Страховище на дверях тим часом дедалі більшало, витягалось і ставало все жаскіше.
Я боявся й оком змигнути. Боявся, що навіть від цього найменшого поруху Страховище нечутно посуне від дверей і…
Нечутно торкнеться моїх ніг.
— А-а-а! — закричав хтось.
Бо в будці по той бік вулиці задзвонив телефон.
Я міцно заплющив очі.
«Замовкни! — подумки благав я. — Ти розбудиш Страховище».
Телефон дзвонив. О четвертій ранку. О четвертій! Боже ти мій. Хто б це…
Пег? Загубилася в мексіканських підземних печерах? Пропала?
Телефон дзвонив.
Крамлі? З актом розтину, який мені несила слухати?
Телефон дзвонив.
Чи голос, в якому вчувається холодний дощ, темрява ночі й різкий спиртний дух, — голос, що шаленіє серед грози й крає душу плачем по жахливих лиходійствах, наче пронизливий виск великого червоного трамвая на повороті?
Телефон замовк.
Не розплющуючи очей, зціпивши зуби, накрившись із головою й уткнувши обличчя у вологу від поту подушку, я ніби чув якийсь чимраз ближчий шерех. Я заціпенів.
Затамував віддих. Погамував серце.
Бо саме зараз, цю ж таки мить…
Хіба ж я не відчув, як щось підступило впритул і… наважило…
На край моєї канапи!
Наступною жертвою став не А. Л. Шренк.
І жінка з канарками не пурхнула раптом по своїй кімнаті й не пустилася духу.
Пропала інша людина.
І незадовго перед світанком скляні очі у вікні проти мого стражденного помешкання бачили появу речового доказу.
На вулиці загальмував і спинився ваговозик-пікап.
Геть змучений безсонням, я почув його й стенувся.
Хтось постукав у двері моєї домовини.
Я сяк-так знявся з канапи, хилитаючись, мов повітряна куля, добувсь до дверей, прочинив їх і вперся злиплими очима в обличчя якогось здоровенного бугая в людській подобі. Той назвав моє прізвище, я визнав його за своє, і бугай звелів мені «розписатись отут». Я підписав якийсь папірець, схожий на лікарняну посвідку про смерть пацієнта, й став дивитись, як розвізник потупав назад до свого пікапа, на превелику силу вивантажив із кузова якусь запаковану й начебто знайому мені річ і покотив її тротуаром до моїх дверей.
— О боже, — мовив я. — Що це? Хто…
Та коли те одоробло на коліщатах, зачепившись за одвірок, басовито забриніло, я аж заточився, бо вже знав відповідь.
— Куди його? — запитав бугай, озираючи мої пишні апартаменти. — Може, осюди?
Він підкотив запаковану річ до бічної стіни, повів зневажливим поглядом по моїй убогій канапі, голій підлозі, друкарській машинці на столі й почвалав до свого ваговозика, залишивши двері навстіж.
По той бік вулиці я бачив сотню голубих, темно-карих і ясно-карих скляних очей і відчував на собі їх погляд навіть тоді, коли здер із привезеної речі упаковку й мені в око впала…
Жовтозуба усмішка.
— Боже мій! — вигукнув я. — Та це ж те саме піаніно, на якому мені грали…
«Регтайм кленового листка».
Грюк! Зачинилися дверцята машини. Ваговозик захурчав і поїхав геть.
Я повалився на свою напіврозвалену канапу, анітрохи не вірячи тій широчезній байдужій усмішці.
«Крамлі», — мовив я подумки. І відчув, як жахливо я підстрижений: на потилиці надто високо, з боків надто коротко. Пальці в мене заніміли.
«Що, синку?» — озвався Крамлі.
«Я змінив свою думку, — сказав я. — Крамлі, наступною жертвою має стати не Шренк і не жінка з канарками».
«Отакої! — мовив Крамлі. — А хто ж?»
«Кел, перукар».
Мовчанка. Зітхання. А потім…
Клац… Ту-у-у-у…
Ось чому, втупивши очі в ту реліквію часів Скотта Джопліна, я не помчав дзвонити своєму другові детективу.
Всі скляні очі споглядали мою стрижку й пильно стежили, як я зачиняю двері.
О боже, подумав я, а я ж не вмію грати навіть «собачий вальс».
Перукарня була відчинена й порожня.
Я спинився на порозі, дивлячись на цю пустку. Здавалося, хтось просунув у двері щітку гігантського пилососа і висмоктав з приміщення все, що там було.
Ну, піаніно опинилося в мене, міркував я. А от куди поділися чи кому могли здатися перукарське крісло, креми, лосьйони, одеколони, що забарвлювали дзеркальну стіну в різні кольори й відтінки? І хто прибрав усе волосся?
Посеред перукарні стояв чоловік років п'ятдесяти, — як я невиразно пригадав, власник будинку, — й підмітав щіткою уявне волосся, а власне, не знати навіщо водив нею по голих плитках підлоги. Тоді звів очі й побачив мене.
— Кел пропав, — мовив він.
— Та я бачу, — озвавсь
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть — діло самотнє», після закриття браузера.