Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отакий-то він є (чи був), його світлість містер Гаріс, його покійної величності міністр цього, того та іншого – бо він був усім потроху, а передусім і завжди – найпокірнішим і найслухнянішим королевим слугою і закоханим шанувальником та головним речником і прибічником у міністерській парламентській секції. А тільки-но поставало яке-небудь питання (байдуже, яке саме),– як він відразу підводився й молотив повітря своїм кістлявим ціпом, і бушував, аж підскакував, і торохтів гучною порожнявою, що вважав її за красномовство, і лив жовч, яку мав за сатиру, і розсипався нудним мотлохом, що ввижався йому гумором, і супроводив це гримасами своєї гробівницької фізіономії, гадаючи, ніби надає їй комічного виразу.
На тих островах він почав дрібним адвокатом і піднісся до становища такого багатогранного вельможі, що саркастичні люди охрестили його «державною машиною». Він став великою людиною в карликовій країні, сам же він того калібру, що в інших країнах іде на констеблів та поліційних урядовців. Я не хочу здаватись упередженим проти Гаріса і, сподіваюся, не сказав нічого, що викликало б таке враження. Я мушу бути чесним істориком і заради цього в даному разі мушу висвітлити той факт, що ця поважна особа, яка зоддалеки скидається на Вашінгтонів монумент, якщо її роздивитися зблизька, не що інше, як тридцятидоларовий вітряк.
Гаріс полюбляє проголошувати, що він уже ніякий не американець, та ще й пишається тим, що він стовідсотковий гавайєць, і цим теж пишається; і що він покірний слуга і підлеглий свого пана й володаря, короля, чим пишається і за віщо вдячний долі.
Так ось, анексуймо ці острови. Подумайте лишень, як могли б ми розмахнутися з тим китобійним промислом! (Хоч за нашими судами та суддями невдовзі, чого доброго, китобійним суднам не можна було б там і показатися, щоб не обдерла та не облупила матросня та сутяги, як тепер водиться у Сан-Франціско – місті, яке шкіпери обминають, ніби ті скелі чи мілизни). То анексуймо ж. Ми б там змогли виробляти цукру, може, й на цілу Америку, і ціни по усуненні мита були б дуже приступні. І потім це була б така чудова проміжна база для наших кораблів у Тихому океані, ще й такий прекрасний опорний пункт і так зручно розташована спостережна вежа для військової ескадри; і ми могли б там розводити бавовник та каву з добрим зиском, раз мито скасовано і капітал приступніший. І ще ми заволоділи б наймогутнішим вулканом на землі – Кілауеа! Там би міг порядкувати Барнем – він же тепер на вогнях знається. Ради всього святого, анексуймо їх. Ми б досить легко задовольнили принца Біла й решту місцевої знаті, помістивши їх до резервації. Ніщо так не тішить дикуна, як резервація – резервація, де він дістає своє щорічне утримання, і біблію, і ковдри, за які може виміняти порох і віскі, любий для серця аркадійський притулок, обставлений солдатами. Анексією ми дістали б тих 50 000 тубільців дешевше за гриби, разом з їхньою мораллю і хворобами на додачу. Жодних витрат на освіту – вони вже освічені; жодної потреби навертати їх – вони вже навернуті; жодних витрат на одяг для них – з очевидних причин.
Ми таки мусимо анексувати цей народ. Ми можемо наділити їх своїм добродійним і мудрим урядуванням. Ми можемо завести в них таку новину, як крадіж, від трамвайних злодійчуків до муніципальних розбишак та урядових хапуг, і показати їм, як то весело буде їх арештовувати, судити, а потім випускати на свободу – кого за готівку, а кого з огляду на «політичний вплив». Ми можемо присоромити їхнє простацьке, примітивне правосуддя. Можемо ліквідувати їхні епізодичні повішення за вбивство і дати їм суддю Пратта, щоб повчив, як треба рятувати для суспільства убивць Ейвері, припертих до стіни. Ми можемо дати їм Барнардів, щоб вивільнити зі скрути їхні грошові корпорації. Ми можемо дати їм суди присяжних, складені з простакуватих і милих бовдурів. Можемо дати залізничні корпорації, що купуватимуть їхнє законодавство, наче старі лахи, і давитимуть поїздами найкращих громадян, та ще й скаржитимуться, що труп забридив колію своїми вичавками. Замість нешкідливого, хвалькуватого Гаріса, ми можемо дати їм Твіда. Ми можемо наділити їм Конолі, можемо позичити Свіні, можемо підсунути їм трохи Джеїв Гоулдів, що покладуть край старосвітським уявленням, буцімто красти непорядно. Ми можемо передати їм Вудгала з Клефліном. І Джорджа Френсіса Трейна. Ми можемо читати їм лекції! Я й сам поїду.
Ми можемо перетворити цю купку сонних островів у найжаркіше місце у світі і вирядити його в моральну пишноту нашої високої і священної цивілізації. Анексія – ось чого потребують бідолашні остров’яни. «Чи ж ночі пітьмою окритим відмовим у світлі дня?»
1873
РОЗМОВА З ІНТЕРВ’ЮЕРОМ
Нервовий, фертикуватий, жевжикуватий молодик сів на запропонований мною стілець, сказав, що він від «Щоденного грому» і додав:
– Сподіваюсь, ви не проти, я прийшов узяти в вас інтерв’ю.
– Узяти що?
– Та інтерв’ю ж.
– Ага! Угу. Так-так. Гм. Так-так.
Я того ранку був не в найкращій своїй формі. Здібності мої, прямо скажемо, якось притьмарились. Однак я підійшов до книжкової шафи і, порившись шість чи сім хвилин, переконався, що мушу вдатися до свого гостя. Я спитав:
– Як воно пишеться?
– Що пишеться?
– Інтерв’ю.
– Господи! Нащо вам здалось його писати?
– А я й не збираюсь його писати; я хочу подивитися, що воно значить.
– Ну,
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповідання та памфлети, Марк Твен», після закриття браузера.
