Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що ти слухаєш, Дзіво? — запитала сестра.
— Сорока мені щось говорить… чуєш? Вона питає нас, скільки ми назбирали. Каже, що на урочищі, в долині, є багато грибів… Хоче нас провести до хати…
І дівчина на хвилину замовкла…
— Каже, — повільно вела вона, — приїдуть свати… молодий пан, ясен місяць, завітає до тебе…
— До мене, Дзіво?
— Так… до тебе, Живя, бо я ніколи не прийматиму сватів… Завжди, завжди в вінку ходитиму… І в зеленім вінку піду до батька й матері…
І справді, сорока, сидячи на гілці, крутила головою і, ніби передражнюючи дівчат, щось вигукувала.
Раптом, розпустивши крила, вилетів з лісу яструб і почав кружляти над галявинкою, дивлячись униз, ніби пантруючи щось на землі. Сорока побачила його і заклично крикнула. З кущів відповіли голоси її сестер, з усіх боків почали злітатись зозулясті сороки і зграєю полетіли страхати, лаяти, відганяти яструба.
Дзіва зітхнула.
Здаля прокувала зозуля раз, удруге і втекла.
Дівчата загадали, коли Живя заміж вийде.
— Закуй, зозуле! — прохали вони. Вона прокувала тричі. Три роки чи три місяці? Хто ж це може знати?..
Живя, сміючись, запитала про Дзіву. Зозуля підлетіла ближче, її впізнали по пір'ю, але тільки якось дивно реготала, кувати ж не хотіла.
Дівчата сиділи замислені. Живя почала рвати квіти і плести для сестри віночок. Проте під руку потрапляли поганенькі: ламалися стебла і не сплітались.
Вони сиділи неподалік від двору й почували себе в безпеці. На другий день мали йти до вогнищ, на Купалу. Живя раділа, а Дзіві не хотілося йти… Вона сумувала.
І раптом у тиші, яку порушували тільки мухи та бджоли, десь із лісу почувся віддалений тупіт. Дівчата перезирнулись.
— Це, мабуть, Людек їде на лови? Це його, мабуть, псів чути?..
— Людек дома, біля стада…
Вони схопили козуби, озирнулись і обережно пробрались у гущавину; в лісі стало тихо, — ні псів, ні людей не було чути. Живя, висунувши між віт голівку, дивилась на галявинку і прислухалась; пси десь далеко погнали звіра, і знову стало тихо. Тільки тукотів дятел. Вони повернулися й сіли на осяяній сонцем траві. Здаля ніби долинув спів, хрипкий і тужливий.
— То Яруга, — озвалася Дзіва.
— Куди ж це вона плентається?..
Дівчата замовкли. З кущів вийшла, спираючись на ціпок, стара, зав'язана хусткою баба, з прикріпленим до пояса горнятком і з торбою за плечима. Приклавши руку до лоба, вона подивилась в їх бік, потім вдихнула повітря, як ніби щось почула поблизу, і, озирнувшись, побачила нарешті дівчат. Не випускаючи ціпка, сплеснула в долоні.
— Добридень! — вигукнула вона, звернувшись до них.
— Куди ти чимчикуєш, Яруго? — спитала Живя.
Баба підійшла ближче.
— А на Купалу! Завтра ж Купала! Го-го! Хлопці дурітимуть, може, хто подумає, що і я молода дівчина, й поцілує мене!
І стара засміялась, підстрибнула, підійшла до дівчат і сіла біля них на землі.
— Хочете, поворожу вам? — спитала.
Обидві сестри мовчали, а баба вдивлялася в їхні обличчя.
— По таких личках легко ворожити, — мовила вона, дивно сміючись і повертаючи голову то до однієї, то до другої, — так, так, чудові личка, квітнуть, мов лілеї… Колись і в мене було таке саме — біле та рожеве… Сонце спалило лілеї, дощі змили красу… тільки не дощі то були, а сльози, сльози!
І вона, простягаючи руку до Дзіви, закивала головою:
— Дай-но долоню, поворожу.
Дівчина неохоче простягла їй руку. Яруга почала пильно вдивлятися в неї.
— Біла ручка, без мозолів… Горе ручку таку мати, будуть всі її жадати, а королівна нікого не захоче…
І вона задивилась на руку Дзіви.
— Підеш завтра на Купалу?
— Піду, — відповіла дівчина.
— Не йди! Кажу тобі, краще не йди… А підеш, проллється кров…
Дзіва зблідла.
— Яруго, — озвалась вона, — чого ти лякаєш мене? Ти ж знаєш, що я не можу залишитись дома… Та в тебе давно в голові замакітрилось, ти сама не розумієш, що говориш.
— А хтозна! — прошепотіла Яруга. — Щось нашіптує мені на вухо та язиком ворушить. Хіба я знаю, хто і що?
Хтіла б рота я закрити,
Та кортить поговорити:
Щось снує перед очима
І моє лоскоче серце…
І баба лепече, сама не зна що… Ніби хто її за язик тягне! Не йди на Купалу!
Дзіва засміялась.
— А я тобі не раджу, Яруго! Ти ж знаєш, як тебе шарпають, ганяють, як з тебе насміхаються, як надокучають тобі…
— Я цього не боюся, — відповіла стара. — Як погаснуть вогнища, як зробиться темно… Гай-гай! Хтось таки поцілує мене і пригорне… І згадаються молоді літа…
— А хіба що тоді було? — запитала Живя.
— Що? Хіба ти не знаєш? — здивувалась Яруга. — Гай-гай! Королевич мене викрав… Привів у хороми, де стіни були із золота… В саду росла яблуня, родила запашні яблука… Під нею било джерело живущої води… Я сім літ була королевою, сім літ співала пісень, сплітала й розплітала коси і все, що хотіла, мала… Потім зробилось темно, і я в лахманах, з кийком у руці опинилась у пущі… Круки мені голову клювали, очей шукали… Гай-гай!
Вона замовкла; потім знову почала наполягати на своєму:
— А ти, Дзіво, не йди на Купалу!
Дівчина посміхнулась. Тоді Живя простягла старій руку. Яруга похитала головою.
— Рідні дві долоні, ви ж сестри, — пробурмотіла вона. — А долі, долі! Далеко одній до другої!..
— А котрою з нас ти хотіла б бути? — спитала Живя.
— Ані однією, ані другою, — сміючись, відповіла стара, — знову жити, знову плакати, знову відчувати в собі молодість, щоб потім позбутися її?.. О ні, ні!..
Ані білої, ані чорної — ніякої долі не хочу… Я волію солодко заснути й бачити золотий сон, і хоч би й зовсім не прокинутись… А ти не йди на Купалу…
Дівчата почали сміятися з напівбожевільної баби. Сміялась разом з ними і Яруга.
Ось вона знову взяла руку дівчини й почала розглядати.
— Він безтямно закоханий в тебе, — прошепотіла.
— Хто?
— Не знаю! Хтось! Сам гарний, молодий, багатий! Ой, не йди на Купалу…
— Але ж із нами будуть брати і вся рідня! Що там може трапитись? — вигукнула Живя.
— Хіба я знаю? На Купалу бувають великі дива!
Сказавши це, Яруга розв'язала свою сакву й почала щось у ній шукати. Було там безліч вузликів із зіллям, камінцями, насінням та різним корінням. Стара розумілася на хворобах і ліках, заговорювала, відшіптувала, причаровувала й відчаровувала… Однак цього разу шукала не ліки: в неї ще залишився шматок сухого коржа, вона
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський», після закриття браузера.