Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

Дзіва підсунула їй кошик.

Яруга жадібно їла.

— Ходімо з нами до хати, дамо тобі гарячої страви.

— Не можу, — пробурмотіла стара, — ноги болять, а до поля, де будуть горіти вогнища і куди прийдуть мої хлопці, далеко… далеко… Серед білого дня — ще нічого, а от іти вночі і стрітися з вовком, або, ще гірше, з вовкулакою…

Вона похитала головою.

— А на Купалі я неодмінно мушу побувати… Раз на рік молодість до мене повертається… і так її довго чекати доводиться…

Стара почала щось наспівувати і раптом замовкла. Вибравши з козубів усі сироїжки, вона втерла губи і всміхнулась до дівчат:

— Добре ви мене підгодували…

Та от стара почала неспокійно озиратись.

— Когось чую. Хтось чужий тут є!..

Мов звір, почала нюшити повітря й водити довкола очима. І справді, в кількох кроках від них стояв, вийшовши з лісу, закривавлений Зносек. Побачивши його, дівчата з ляку посхоплювались. Яруга тільки глянула, але не рушила з місця.

— Е, — сказала, — нема чого боятися… знайома людина! Десь, мабуть, блукав у лісі і нахромився на гілку: око виколов і голову закривавив.

— Яруго! — гукнув здаля карлик. — Рятуй мене, дай мені зілля!

Побачивши скаліченого чоловіка, дівчата, замість того, щоб тікати, поставали за деревом.

— Іди сюди, я подивлюсь!.. — буркнула стара.

Зносек пришкандибав, все ще тримаючись рукою за око, вірніше, за місце, з якого воно витекло, та тільки ступив до дерева, біля якого сиділа стара, відразу ж упав на землю.

Забувши про все, Яруга простягла руки до його голови і почала її обмацувати.

— Ти що, цілувався з дикою кішкою? — спитала вона. — Ну й знайшов подружку!

Вона рукою взяла його за підборіддя і відхилила повіку.

— А око… око в тебе стрілою вибито! Чоловіче! — вигукнула. — Десь на учті побував! Добре тебе там прийняли, запам'ятаєш на все життя!..

Яруга довго сміялась і підійшла до своєї сакви.

Живя, зжалившись, зняла білий свій фартушок і, глянувши на стару, віддерла від нього шматочок полотна, щоб було чим обв'язати карликові голову, подала його мовчки старій. Яруга взяла, тут же нарвала якогось зілля, але не квапилась рятувати потерпілого, який весь час затуляв рукою око і стогнав, зціпивши зуби.

— Воно, звичайно, і вовка кульгавого, якщо попросить, треба рятувати, — тихо сказала вона. — Ти, Зноску, не вартий того, щоб тебе рятували, бо вже надто багато людей заморив… Ну що ж, хтозна, може, дика кішка напоумить тебе… Схаменися, знайдемо десь бусляче гніздо і будемо собі господарювати. Ти мені зелені жабки носитимеш, а я тобі клекотатиму.

Яруга сміялася, все ж травою і листям обкладала йому голову і, не поспішаючи, перев'язувала її білим полотном.

— Ну, кажи, де ти був? І чим перед тобою дика кішка, завинила?

Зносек тільки застогнав.

— З цього ока не буде пуття, — сказав він.

— Та ти вже й не думай про нього, бо його й немає, — мовила Яруга, — а нового не вставиш. Лише від живущої води воно прозріє. Але ж як дістати її? Змій же сидить на сторожі… Дракон над нею літає… Сім років треба до неї йти, сім років лізти на гору…

Жаліслива Живя, бачачи, що в старої Яруги тремтять руки і вона не може впоратися з пов'язкою, наблизилася до Зноска і вправно обмотала йому голову. Той звів на неї своє єдине око, і в його погляді було більше злості і гніву, ніж вдячності.

— Я тобі втамую біль, — мовила Яруга, — але скажи, де ти був?.. Бо той, хто вилежується в князя під столом, з доброї волі в ліс не ходить.

Почувши про князя, дівчата вхопили козуби й пустились навтікача; досить було згадати його ім'я, щоб їх налякати. Стара тільки подивилась їм услід і звернулась до Зноска:

— Тепер скажи, — наполягала вона, — де це ти так подряпався?

— Ішов я лісом, побачив дупло…

— Меду тобі захотілось?

— Дика кішка в ньому сиділа…

— А стрілу тобі в око хто увігнав?

Згадка про поранення розгнівила Зноска. Він підніс угору обидва кулаки.

— Я цього так їм не подарую, поки одному з них не висмокчу ока! — вигукнув він. — Князь мене пожаліє!

— Ти, мабуть, на вічі був… — засміявшись, промовила стара і сплеснула в долоні. — Я вже знаю! Там дуплистий трухлявий дуб стоїть біля Зміїного урочища… Ти заховався, щоб підглядати… і в тебе вцілила стріла якогось кмета.

Зносек і гадки не мав критись; опустив голову і заскреготав зубами.

— А око в тебе було гарне! — вигукнула Яруга. — От шкода! Ану, скажи мені по правді: ти був коли-небудь молодим? Чи тебе мати старим народила?

І вона підвелася.

— Вгамуй мені біль, — буркнув Зносек.

— Не можу… не можу… — відповіла стара. — Не годиться до Купали вгамовувати. Як-не-як — дика кішка і людська стріла… Якого на це треба зілля?..

Ще й око!.. Го-го! Коли б ти мені не знаю що давав. — мало було б за цю мою роботу… Вгамувати біль — це на себе його взяти, бо тут нема ні джерела, ні каменя, ні дерева, на що він би перейшов. Та й мені треба на Купалу, на Купалу!

І, наспівуючи про Купалу, Яруга залишила Зноска, а сама почвалала лісом. Карлик ліг на галявинці і, поклавши в траву голову, заснув.

ЧАСТИНА ДРУГА

I

Настав день Купали — свято, яке відзначали в усьому поганському світі, — день Білого бога світла, на честь якого палили вогнища над Адріатичним і Балтійським морями, над Дунаєм, Лабою і Віслою, над Дністром, Роною і Сеною. Вшановуючи цього ясного бога — Беля, люди мандрували на захід зі своєї райської прабатьківщини в холодні простори нової вітчизни. День Купали — найдовший у році, і ніч Купали — найкоротша — були суцільним потоком веселощів, співів, ігор і обрядів.

Над озером, на тій святій горі, куди з сусідніх общин сходився народ на Купалу, люди, ще вдосвіта прийнявши купіль, прикрасившись вінками й букетами квітучого зілля та підперезавшись чорнобилем, юрбами оточили старих гуслярів.

Ще зранку тут працювала молодь, зносячи сухе гілляччя й тріски, стягуючи свіжозрізані стовбури. З мертвого дерева не годилося ставити хату, а тим більше розпалювати святе вогнище. З живого дерева відламували сухі гілки, бо в тих, які лежали на землі, уже оселилася смерть. З усіх кінців сходились дівчата у білому вбранні, підперезаному зеленими поясами, та у вінках, хлопці в напнутих на плечі