Читати книгу - "Богдан Хмельницький. Легенда і людина, Петро Кралюк"

Однак сподівання на відновлення Гетьманщини, козацьких вольностей закінчилися крахом. Козацьку автономію ліквідували розчерком пера Катерини ІІ. І ні бутафорський гетьман Кирило Розумовський, ні старшина не вчинили якогось серйозного супротиву. Далі настала черга Запорізької Січі.

Хмельниччина не привела до встановлення «козацької рівності», як це дехто собі уявляв. Уже через кілька поколінь, писала Олександра Єфименко, козацька старшина спромоглася узурпувати соціально-економічну позицію, що колись належала польській шляхті[163]. Ця нова еліта так і не зуміла вибудувати стосунків, які б забезпечили відносну єдність українського соціуму, оскільки була переважно зорієнтована на зовнішні сили. Ще з часів Хмельниччини старшина шукала собі «доброго покровителя», який би забезпечив їй безбідне існування. Тому вона, керуючись вузькокласовими чи навіть вузькоклановими інтересами, виявилася занадто віддаленою від козацького простолюду. Незважаючи на певні вияви непокори щодо російських монархів, старшина йшла на співпрацю з ними. Вона взяла активну участь у розбудові Російської імперії. Представники козацьких родів (Безбородьки, Кочубеї, Гудовичі, Трощинські та ін.) вливалися в ряди імперської еліти. Імперія, як не дивно, навіть стала для них соціальним ліфтом, завдяки якому вони отримали змогу «вибитися в люди». Наприклад, син реєстрового козака, Олексій Розум (Розумовський), став чоловіком

імператриці Єлизавети, а його родичі зайняли високі становища в Петербурзі[164]. Отож, козацька старшина відносно легко інтегрувалася в російське дворянство. Принаймні йти на відверту конфронтацію з імперською владою вона не збиралася. Більше того, деякі ідеологи старшини, наприклад Григорій Полетика, виступали за те, щоб не було гетьмана й гетьманської адміністрації, а старшина, маючи права шляхетства, безпосередньо підпорядковувалася імператорському двору[165].

Рівень освіченості серед козацької старшини був відносно високим. Її представники навчалися в Києво-Могилянській академії[166], колегіумах, що функціонували на теренах Гетьманщини (Чернігівський, Переяславський) та Слобожанщини (Харківський). Навчалися й за кордоном. Принаймні багато хто з них вкусив плодів просвітництва[167]. Чимало освічених представників старшини почали розглядати полковий устрій в Гетьманщині як незадовільний і сподівалися його реформувати. Спроби в цьому напрямку робилися за часів гетьманства Кирила Розумовського[168]. Правда, таке реформування не було здійснене.

З часом деякі ідеологічні репрезентанти малоросійського дворянства, що походили зі старшини, почали трактувати козацтво, а також звичаї, традиції, пов’язані з ним, як анахронізм. Наприклад, це яскраво прослідковувалося в творчості Григорія Квітки-Основ’яненка (повісті «Пан Халявський», «Конотопська відьма»), частково в початковій частині «Енеїди» Івана Котляревського.

Проте вимальовувалася й інша тенденція, яку, на відміну від попередньої, «прогресивної», можна назвати «консервативною». Річ у тім, що надання козацькій старшині шляхетських прав відбувалося складно. Критерії імперського уряду щодо визнання українських чинів не були чіткими. Реєстрація українських дворян супроводжувалася різними зловживаннями: фальшуванням родоводів, підробкою документів та хабарями[169]. Тому виник запит на історичне обґрунтування прав малоросійського дворянства. Чи не найкраще цей запит реалізувала «Історія русів». Звідси така величезна популярність цього твору серед малоросійського дворянства. Німецький мандрівник Йоганн Георг Коль, який побував у Малоросії, тобто на теренах колишньої Гетьманщини, в 1841 р., відзначав, що тут є деякі повіти, де майже в кожного місцевого поміщика знаходиться рукопис «Історії русів»[170]. Можливо, в цьому твердженні є певне перебільшення. Але щодо великої поширеності цього твору сумнівів немає.

Як не парадоксально, але зазначені тенденції, «прогресивна» та «консервативна», часто поєднувалися у поглядах окремих українських діячів того часу. Наприклад, у Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша та інших. Навіть у «Історії русів» консерватизм, виражений у ідеалізації козацтва, поєднувався з ліберальними ідеями.

Для того щоб «запрацювали» ідеї, потрібні не лише особистості, здатні їх продукувати. Потрібне ще середовище, де б ці ідеї знайшли своїх адептів. Створення такого середовища для української ідеї в першій половині ХІХ ст. було непростим завданням. Адже тогочасна українська еліта, зокрема малоросійське дворянство, уже не мала своїх державних інститутів. Те саме можна сказати й про інститути культурні. Значна частина українських культурних діячів того періоду була відірвана від своїх коренів — вони жили й діяли в Петербурзі. Можна сказати навіть так: столиця Російської імперії стала чи не головним культурним осередком України. Тут виявився геній Тараса Шевченка. Тут реалізував себе як письменник Микола Гоголь. Хоча останнього не можна однозначно відносити до українських культурних діячів. Серед відомих українських петербуржців були Євген Гребінка, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш тощо.

Та все ж на українських землях, передусім на землях колишньої Гетьманщини, створювалися неформальні проукраїнські культурні осередки. Для них важливим питанням стало обґрунтування й захист прав малоросійського дворянства, що в кінцевому результаті вело до пропаганди «козацької слави».

Микола Рєпнін-Волконський. Портрет Т. Шевченка

Одну з головних ролей у створенні сприятливих умов для поширення української ідеї відіграв князь Микола Рєпнін-Волконський (1778–1845), який з 1816 по 1834 рік (протягом 18 років!) був малоросійським губернатором і йому підпорядковувалися терени колишньої Гетьманщини.

Перебуваючи на цій посаді, Рєпнін намагався відстоювати права місцевого дворянства[171]. Але особливо заслуговує його діяльність щодо відновлення козацтва як військової та суспільної верстви України[172]. Відстоюючи права козаків перед урядом, Рєпнін навіть підготував «Коротку записку про малоросійських козаків»[173]. У зазначеному творі подавалася коротка історія козацтва, його походження та правовий статус, який підтверджувався грамотами литовських князів і польських королів, універсалами гетьманів України, конституціями Речі Посполитої, указами та грамотами російських монархів.

Цікаво в «Записці...» трактувалася історія приєднання України до Росії. Автор зазначав, що, утвердивши свою незалежність, козаки в 1654 р. попросилися під захист російського самодержця Олексія Михайловича. Останній не поспішав узяти «єдиновірну й стражденну Малоросію» під