Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Дурня, непропорційна жодному тверезому глузду. Такі питання довіряти пошті!

Почерк, яким було написано лист, видався знайомим.

Писала Лаєвська Поліна Львівна. Нахил ліворуч, літери тонкі, чіткі, «т» — з кришечкою нагорі, «ш» — з дужечкою знизу. Не рисочки, як нормальні люди іноді роблять, а саме кришечка і дужечка.

З пам’яті постала записка на трельяжі в хаті Лаєвської. Мій службовий телефон з прізвищем, іменем, по батькові. І внизу приписка — «Товариш слідчий». Обведено кілька разів червоним.

І в протоколі допиту свідка Лаєвської Поліни Львівни є її підпис: «Записано з моїх слів вірно — Лаєвська П. Л.» Потім ще попросила перечитати і доповнила без дозволу припискою: «Точно і дуже добре». Протокол цей проклятущий я перечитував незадовго до від’їзду в Рябину. Зазначив, що й почерк у панночки з витребеньками.

Діденко посміхався.

— Ну що, прочитав? Ти мені скажи, яким боком до тебе Зусель припадає? Він би ще написав, що книжку слави складає. Оскандалитися боїться, тому відомості підшиває в зошит. І кому пише, дурень? Фашистському прихвосню, поліцейському посіпаці? Так, Михайле?

Я повернув лист Діденкові зі словами:

— Так, Миколо Івановичу. Абсолютно правильно. Зусель, звичайно, і сам дурний. Але ще гірше того — він кимось міцно підмовлений. І я знаю ким. І ви, Миколо Івановичу, з таким листом у хаті, де діти бігають туди-сюди, сидите на печі і ногами своїми дриґаєте. А якщо цей лист знайде хтось зацікавлений у вас? Піднімуть старі справи. Вам як, сподобається? І запитають, а чиї дітки у вас улітку бігали? А чия дружина у вас улітку на городі маячила з ранку до ночі? А хто приїжджав до вас? Міліціонер із Чернігова? Про якого у листі ні з того ні з сього випитує сіоніст Табачник? І, будьмо відверті, тому, хто вас за комір притисне, насрати, що я герой війни, що мої батьки мученицькою смертю загинули в період фашистської окупації. Вони і мене, і дітей, і дружину загребуть. А людей запитають. А люди скажуть. Таке скажуть, ви самі знаєте. Про вас сказали, і не поперхнулись. І в Караганду вас. До справжніх поліцаїв.

Діденко не посміхався. Обличчя в нього стало зле, біле. Немов сорочка. Несвіжа після вчорашнього. Але все ж таки.

— Що робити?

Я перейшов до наступної частини.

— Віддайте мені лист назовсім. І конверт. І якщо ще від Табачника є — все здайте.

Діденко простягнув листа. Пішов до печі, порився під ганчір’ям, дістав конверт.

— Бери. І той… Я вчора гримав на тебе. Не вибачаюся. Але шкодую, що при дітях. За себе не боюся. Віриш, що не боюся?

— Вірю.

Хоча, будьмо відверті, не вірив ані на копійку. Всі кажуть, що не за себе, а за дітей. Ну, такий порядок.

Йоську і Ганнусю я знайшов на галявині.

Вони рвали волошки. Квіти тільки-но з’явилися. Діти вибирали побільше. Кошик набитий з горою, а вони рвуть і рвуть.

— Стахановці, кінчай роботу! Норму виконано і перевиконано! Пішли додому, я зараз їду. Будемо обідати і прощатися.

Я посадив Йоську на плечі, взяв Ганнусю за руку. Пішли в хату. Крізь волошки, крізь траву. Я подивився на нас збоку. І хвиля щастя пробігла по моїй спині.

Люба дивилася на нас із-за тину. З-під руки. Як прийнято в гарних, душевних кінофільмах.

За обідом Люба розповіла, що діти збирають волошки, щоб насушити їх і робити відвар. Для Петра. Микола Іванович порадив.

Ганнуся підтвердила:

— Ага. Якщо волошками очі мити, вони краще бачать. А якщо очей зовсім немає, як у дядька Петра, то треба мити те місце, де вони були, і вони знов виростуть.

Ганнуся добре говорила українською, не те що в Чернігові. Але я відповів їй по-російськи, щоб не забувала мову, з якою їй належало йти у велике життя:

— Слухайтеся маму і Миколу Івановича. Вони вам добра хочуть. Слухайтеся і допомагайте. І їм, і всім слабким і немічним. Ви допоможете — і вам допоможуть. І між собою не сваріться. Ви рідні братик і сестричка. Саме рідні. А рідна сім’я — понад усе.

Діти кивали і їли.

Ось чого треба вчити дітей. А не про волошки. Не виростуть очі, якщо їх вибили. А діти сподіваються. І як їм Діденко в очі подивиться?

Добре йому. Він, може, скоро помре. І не подивиться. І на жодні запитання відповідати не доведеться.

Зібрався швидко. Подарував Діденко плащ-намет. Відзвітуюся як-небудь на роботі за втрату казенного майна. Випрошу б/у натомість.

Діденко тут же приміряв на зріст обновку. Виявилося — довжина підкачала. Завелика. Йти не дає.

Люба запропонувала відрізати і підрубати.

І додала радісно:

— От кому-кому, а Петру одежина якраз. Він ночами вештається по селу, а в такій халабуді йому і дощ, і сніг тільки на здоров’я.

Я висловився, що не проти.

— Нехай Петру.

Діденко підтримав Любоччине починання.

Мені стало неприємно. Я подумки дорікнув себе за хвилинний порив, у результаті якого плащ-намет дістався сліпій і чужій людині.

Залишалося три відпускних дні. Включаючи неділю — чотири.

Подальший план у мене виробився наступний.

В Остер — струснути Довида у зв’язку із показаннями Зуселя.

Потім упритул зайнятися Лаєвською.

У потяг заледве сів. Запхався без квитка в загальний вагон. Заліз на третю полицю і без думок слухав розмови ні про що.

І раптом згадав, що не залишив Любочці грошей на життя. Замотався. Найважливіше завжди треба робити від самого початку. А моя голова з першої секунди пішла обертом від вигляду дружини. А вона мені, будьмо відверті, дулю замість уваги. Але це ні до чого. Гроші відправлю, як зможу. І навіть добре. Поштарка розбовкає, кому і скільки надіслано. Нехай у селі знають, що приїжджа у Діденка з грошима. Не на утриманні мешкає.

По ниточці від поштарки думки