Читати книгу - "Воно"

Він притулився лобом до брудної шибки вагонного вікна – пальці делікатно тримають інгалятор, наче якусь релігійну реліквію, – дивлячись, як обабіч потяга розлітається ніч.

«Їду на північ», – подумав він, але це було неправильно.

«Їду не на північ. Тому що це не потяг; це машина часу. Не на північ; назад. Назад у часі».

Йому здалося, ніби він чує бурмотіння місяця.

Едді Каспбрак міцно стиснув свій інгалятор і заплющив очі, поборюючи раптове запаморочення.

Том уже майже був заснув, коли задзвонив телефон. Він намагався підвестися, щоб узяти слухавку, та потім відчув, що Беверлі притискається одною груддю до його плеча, це вона потягнулась до телефону. Том знов упав на подушку, в’яло чудуючись, хто ж це дзвонить на їх не зареєстрований у довідковій службі домашній номер о цій нічній годині. Він ще почув, як Беверлі промовила «алло», а потім знову відплив у сон. Том уграв майже три шестизарядних паки протягом того бейсбольного матчу і був висотаний.

Потім голос Беверлі, різкий і здивований: «Щоооо?» – немов ніж-льодоріз, встромився йому у вухо, і Том знову розплющив очі. Він спробував сісти і телефонний шнур уп’явся йому в товсту шию.

– Прибери з мене цю херню, Беверлі, – наказав він, тож вона зразу ж підвелася й, підтримуючи шнур розчепіреними пальцями, обійшла ліжко. Її червонаво-руде волосся натуральними хвилями спливало їй по нічній сорочці маже до талії. Волосся шльондри. Вона не кинула на його обличчя невпевненого погляду, щоб прочитати на ньому прогноз емоційної погоди, і Тому Рогану це не сподобалося. Він сів. У нього заболіло в голові. Курва, голова, мабуть, уже й до цього боліла, але поки спиш, ти цього не знаєш.

Він пішов до ванної кімнати, де мочився, як йому здалося, зо три години, а потім вирішив, що раз уже він встав, то мусить знову взятися до пива і спробувати провести курс лікування неминучого похмілля.

Прямуючи до сходів знову крізь спальню, чоловік у білих трусах-боксерах, що маяли під його значного розміру черевом, як вітрила, з руками-колодами (він скидався більше на докера-задерія, аніж на президента й генерального менеджера «Беверлі Фешен Інкорпорейтед»), глянув через плече й роздратовано гаркнув:

– Якщо це та лесбі-бичка Леслі, скажи їй, нехай піде відлиже у якоїсь із моделей, а нам дасть спокій!

Беверлі скинула на нього очима, похитала головою, показуючи, що це не Леслі, а потім знову перевела погляд на телефон. Том відчув, як у нього на шиї напружилися м’язи. Це скидалося на зневагу. Зневагу з боку Міледі. Мійобаноїледі. Починало скидатися не те, що це може обернутися певною сценою. Можливо, Беверлі потрібен короткий освіжаючий курс повчання, хто тут головний. Цілком можливо. Інколи їй це було необхідно. Вона була малоздібною ученицею.

Том зійшов на нижній поверх, перевальцем, машинально виколупуючи зад трусів у себе з улоговини між сідницями, почалапав до кухні й там відкрив холодильник. Його простягнута рука не знайшла нічого більш алкогольного за миску «Тапервер» із залишками локшини «Романов»154. Пиво все закінчилось. Навіть та бляшанка, яку він ховав під задньою стінкою (майже так, як складену під водійськими правами двадцятидоларову банкноту на крайній випадок) щезла. Матч тривав чотирнадцять інінгів155, і все даремно. «Вайт Сокс»156 програли. Нікчемна зграя гівнюків цього року.

Його очі перепливли до пляшок з міцним зіллям на заскленій полиці понад кухонним баром, і на мить Том побачив себе, як він хльопає собі на один кубик льоду «Бім»157. Тоді, розуміючи, що це обіцяє навіть більше капості, ніж наразі терпить його голова, він вирушив назад до сходів. Поглянувши на стрілки антикварного маятникового годинника біля підніжжя сходів, він побачив, що вже перейшло за північ. Це відкриття аж ніяк не покращило його настрою, який ніколи не був занадто гарним навіть у найкращі моменти.

Він сходив угору сходами з повільною обережністю, усвідомлюючи – аж зайве усвідомлюючи, – як важко працює його серце. Ка-гуп, ка-стук. Ка-гуп, ка-стук. Ка-гуп, ка-стук. Він нервувався, коли відчував, що серце в нього б’ється не лише в грудях, а й у вухах і в зап’ястках. Коли так відбувалося, він інколи уявляв його не органом, що стискається й розтискається, а великим циферблатом у лівій половині своїх грудей, стрілка якого зловісно наближається до червоної зони. Йому не подобалося таке лайно; йому не потрібне було таке лайно. Що йому було потрібне – це здоровий нічний сон.

Але ця тупа піхва, з якою він був одружений, усе ще ляпала по телефону.

– Це я розумію, Майку… так… так, авжеж… знаю… але…

Доволі довга пауза.

– Білл Денбро? – скрикнула вона, і той самий ніж-льодоріз знову встромився йому в вухо.

Він затримався, стоячи перед дверима спальні, поки йому не повернулося нормальне дихання. Тепер воно знову стало ка-стук, ка-стук, ка-стук. Він на мить уявив, що стрілка відсовується від червоного, а потім вольовим зусиллям прибрав цю картинку геть. Заради Бога-Христа, він справжній чоловік, і збіса вдатний, не якась там духовка з негодящим термостатом. Він у чудовій формі. Він залізний. І якщо вона має потребу завчити це знову, він радо дасть їй урок.

Він уже було мало не зробив крок у спальню, але затримався на місці довше на якусь мить, слухаючи її, не те щоб йому було цікаво, з ким вона балакає чи що каже, просто слухаючи коливання вгору-вниз інтонацій її голосу. І відчуваючи стару знайому тупу лють.

Він познайомився з Беверлі в барі для самотніх у середмісті Чикаго чотири роки тому. Розмова зав’язалася доволі легко, бо вони обоє працювали у «Стандард брендз білдінг» і мали кількох спільних знайомих. Том працював у піар-компанії «Кінг&Лендрінг» на сорок другому поверсі. Беверлі Марш – так вона тоді звалася – асистенткою дизайнера в «Делія фешенз» на дванадцятому. «Делія», яка пізніше стала помірно популярною на Середньому Заході, орієнтувалася на молодь – блузи і спідниці, шалики і слакси під брендом «Делія» продавалися головним чином у крамничках, які сама Делія Каслмен називала «молодіжними», а Том – «гашишнями». Том Роган майже відразу зрозумів про Беверлі Марш дві речі: вона бажана і вона вразлива. Менш ніж за місяць він зрозумів іще одну: вона талановита. Дуже талановита. У її ескізах повсякденних суконь і блузок він побачив грошевидобувну машину з мало не лячним потенціалом.

«Але не в “гашишнях”, – думав він, не кажучи цього вголос (принаймні не тоді). – Годі вже вбогого освітлення, годі мізерних цін, годі нікчемного виставлення десь на задвірках крамниці між аксесуарами для куріння трави і майками рок-гуртів. Хай таке лайно залишається для дрібноти».

Він дізнався про Беверлі багато всього, перш ніж вона зрозуміла, що в нього є до неї хоч якийсь справжній інтерес, і саме так Тому й хотілося, щоб було. Том шукав когось такого, як Беверлі Марш, усе своє життя, і він рушив уперед зі швидкістю лева, що робить напад на забарливу антилопу. Не те щоб її вразливість проявлялася на поверхні – дивишся і бачиш