Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Якось домовилися, що я коли вставатиму, то їй телефонуватиму. Будемо паралельно збиратися і разом виходити. Наступного ранку зателефонував, потім зібрався, поснідав і зайшов до неї. Вона спала. Тобто поговорила зі мною по телефону, а тоді знову лягла й заснула.
— А чого ж ти мене так рано розбудив? — ще й до мене претензії!
А тепер літо, до школи не треба, тому вона має повне право спати, скільки влізе. Я спочатку стукав у двері, потім — у вікно її кімнати. Тоді зайшов до хати — незамкнено. Зазирнув до її кімнати — вона спить. Але, щойно я зайшов, прокинулася.
— Добре, що ти мене розбудив, — каже.
А сама така припухла: губи, щоки, руки. Вона така завжди спросоння.
— Іди в залу. Там є цукерки. Я зараз.
Я пішов до їхньої зали, і там справді на столі стояла вазочка з шоколадними цукерками. Притому відразу двох сортів: «Мишка на Севере» й «Мишка косолапый». От цікаво. Вони ж не багатші за нас! Але у них майже завжди є шоколадні цукерки. І ніхто їх не ховає. У нас, якщо заведуться, мама їх зразу до шафи — під білизну — і видає нам із малим по одній після вечері. «Щоб апетит не збивали», — пояснює. А в Інни їх повно, й не бояться, що апетит вона зіб’є. А з іншого боку, чого ж тут боятися? Якби люди справді товстішали від того, що багато їдять, вона б уже у двері не проходила. Ото вже вічно голодна людина!
Я взяв спочатку «На Севере» — вони кисленькі. Інна протупотіла повз двері зали надвір. І вивільнила мені час на клишоногого. Я одного з’їв, другого сховав до кишені для малого. І більше їсти не став. Це — небезпечно. Одного разу я в них штук п’ятнадцять строщив. Вони, звичайно, нічого мені не сказали, та уявляю, що вже думали…
На веранді заклацав умивальник, задзюркотіла вода. Потім Інна протупотіла повз двері до своєї кімнати. Я чекав, дивився на книжки, зіграв гаму «до-мажор» на піаніно. Тоді «до-мінор». Грати щось більш доладне не наважився. У мене ж у музичній школі було тільки «загальне ф-но», а вона навчається за класом фортепіано. Та і слух у неї… Ну, про це я вже писав. Знову подивився на книжки, бо якщо не дивитися на книжки, то доведеться дивитися на стіл, а там вазочка. Я подумав і почав розглядати картину «Незнакомка». У нас така сама. Тільки рама навколо нашої «Незнакомки» краща — золочена. А в них така темно-коричнева.
Тут уже й Інна зайшла нарешті.
— Молоко будеш?
— Ні, дякую, — я завжди соромлюся їсти в сусідів.
— Шкода, — сказала Інна. — Так не люблю сама снідати. Думала, ти мені компанію складеш. Думала, будемо пити молоко вдвох, як Ленін зі Сталіним.
Я засміявся. Так каже мій батько. Іди, каже, посидимо, як Ленін зі Сталіним.
— Ну, хіба що як Ленін зі Сталіним…
— Малого погукай.
— Ото ще!
— Ну, чого ти? Погукай!
— Та він уже снідав.
— От уперте.
Інна пішла до телефону, і за хвилю я почув:
— Юрка! Що робиш?
…а ми зібралися молоко пити.
…ну, з чим… З млинцями, з цукерками…
…Так, не торгуйся! Давай швиденько, бо твій брат до цукерок — просто як кіт до мишей.
…Ну, це твоє діло. Можеш не встигнути.
— Зараз буде, — повернувшись до зали, кинула вона. — Ходім до літньої кухні.
Я зронив останній погляд на вазу з ведмедями і приречено пішов за Інною. Уже вийшовши в коридор, вона раптом штовхнула мене назад до зали, зайшла, взяла зі столу вазу і виштовхала мене — тепер уже в коридор.
Ну, вона, безперечно, безпардонна. Це — ясно. Та я вже звик і не ображаюся. Тобто переважно не ображаюся. А з іншого боку, ображатися на дівчат — це взагалі нечоловіча поведінка. Я завжди це правило згадую, коли на дівчат ображаюсь.
Інна тільки встигла розлити по чашках молоко, як прийшов малий. Був трохи захеканий, але йшов через подвір’я спроквола, так собі ліниво, ніби спішити йому нікуди, ніби молока він особливо й не хотів, а просто не міг образити дорогих йому людей, яким ковток молока в горлянку не потече, якщо він, Юрко, не складе їм компанії.
Є якісь іноземні слова, щоб називати таку ситуацію. Сидимо втрьох: мій малий, я і моя однокласниця. П’ємо молоко, заїдаємо дуже смачними і свіжими млинцями, цукерками… Усе законно, тільки нещиро, бо ми знаємо щось таке, чого не знає моя однокласниця. І ми не збираємося їй цього говорити. А зовсім-зовсім нещодавно було так само. Тільки не в Інни ми сиділи, а в Іри. І теж були нещирі, бо намагались у неї вивідати якусь інформацію про Свєтку. Якісь такі французькі слова: таке вже було. Чи то «пуркуа па», чи то «сильвуплє»… Не пам’ятаю…
Але я так якраз почувався. А Юрка був безжурний, врівноважений, спокійний… Він не питав дозволу взяти млинця, не казав ніяких там «будь ласка», а просто казав:
— Ін, налий ще півчашечки.
І вона наливала, наче він мав цілковите право так керувати за її столом. Ну, в Іри він поводився зовсім інакше. А з Інною в них якийсь ніби таємний договір. Ніби є між ними щось таке, чого я не знаю. Чи знаю?
Звісно, знаю. Інна була його першою нянькою. Якщо я дбав про те, щоб він якнайшвидше навчився ходити, добре стріляв із рогатки й умів тягати бичків, то Інна йому міняла пелюшки, годувала, вмивала… І все те робила з неймовірним терпінням, яке їй в інших ситуаціях зовсім не властиве. Були навіть випадки, коли він у неї шукав захисту від мене. Щоправда, коли таке траплялось, Інна здебільшого займала позицію нейтралітету. Тільки якщо вже мій малий діставав від мене занадто багато, вона могла сказати:
— Годі вже тобі! Як фашист якийсь, допався до малого.
Цей паразит якось навіть почав їй скаржитися, мовляв, він мене ні за що ні про що… Та, пам’ятаю, вона його дуже різко поставила на місце:
— Я тобі не мама! Любиш кататися, люби й саночки возити! Він, по-твоєму, що, залізний? А ти, як захочеш, і залізного доведеш. Самі розбирайтесь.
І от мій малий тоді на неї не образився — уявляєте? Одне слово, в них окремі стосунки. Дуже особливі, специфічні. Головне, що тут він значно впевненіший у собі, ніж було в Іри. Та саме це і виявилося причиною того, що вся розмова пішла
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вбивство п’яної піонерки», після закриття браузера.