Читати книгу - "Салимове Лігво"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мамо, я вже велика дівчинка, — перебила її Сюзен. — І вздовж дороги на Брок-Гілл всюди вуличні ліхтарі.
— Звичайно ж, я проведу тебе назад, — сказав Бен майже офіційним тоном.
Свою машину він залишив у Єви. Надто гарним був цей ранній вечір, щоби сідати за кермо.
— Все з ними буде гаразд, — сказав Білл. — Занадто ти вболіваєш, матінко.
— Ох, мабуть, і справді. Молоднеча завжди знає краще, хіба не так? — сухо всміхнулась вона.
— Я тільки візьму жакет, — шепнула Сюзен Бену і рушила задньою доріжкою до хати. На ній була міні-спідничка, до стегон, і Сюзен знатно показала свої довгі ноги, піднімаючись сходинками до дверей. Бен дивився, розуміючи, що Енн дивиться, як дивиться він. Її чоловік заливав водою жар у вогнищі.
— Скільки часу ви маєте намір залишатися в Лігві, Бене? — запитала Енн, демонструючи ввічливу цікавість.
— У будь-якому разі, допоки не напишеться книжка, — відповів він. — А після того не можу сказати. Тут такі гарні ранки, і повітря смакує добре, коли ним дихаєш,— усміхнувся він їй в очі. — Я можу залишитися надовше.
Вона усміхнулась йому у відповідь:
— Тут холодно взимку, Бене. Жахливо холодно.
Потім знову з’явилася Сюзен, спускаючись по сходинках в легкому жакеті, накинутому на плечі.
— Готовий? Я буду шоколадне морозиво. Начувайсь, фігуро.
— Твоя фігура не постраждає, — сказав він і обернувся до містера і місіс Нортон. — Дякую вам іще раз.
— Завжди радий вітати, — сказав Білл. — Приходь завтра ввечері з шестизарядною пакою, якщо хочеш. Нашуткуємося з того клятого Ястржемського[108].
— Це було б весело, — сказав Бен. — Але що ми робитимемо після другого іннінгу?[109]
Біллів регіт, сердечний і повнозвучний, чувся їм ще й за рогом будинку.
2
— Насправді я не хочу йти до Спенсера, — сказала вона, коли вони спускалися з пагорба. — Давай натомість підемо в парк.
— А як щодо мазуриків, пані? — спитав він, забавляючи її говіркою мешканця Бронксу.
— У Лігві всі мазурики на сьому годину мають бути вдома. Така міська постанова. А зараз рівно восьма нуль три.
Темрява впала на них, поки вони спускалися пагорбом, і їхні тіні то прибували, то убували у світлі вуличних ліхтарів.
— Злагідні мазурики тут у вас, — сказав він. — Ніхто не ходить до парку після темряви?
— Інколи ходять місцеві підлітки полапатися, коли в них нема грошей на драйв-ін,— сказала вона йому й підморгнула. — Отже, якщо ти помітиш, що хтось никає по кущах, роби вигляд, наче нічого не бачив.
Вони ввійшли з західного боку, який дивився на міську управу. Парк був тінистим і трохи ніби замріяним, бетонні доріжки вилися під повнолистими деревами, нишком мерехтів дитячий басейн заломленим світлом вуличних ліхтарів. Якщо хтось і був тут, Бен їх не бачив.
Вони обійшли кругом Воєнний меморіал з його довгими списками імен — найдавніші з часів Американської революції, найновіші з В’єтнаму, викарбувані під Війною 1812 року[110]. Там було шість прізвищ уродженців міста з цього, наразі останнього конфлікту, нові надрізи на міді жевріли, немов свіжі рани. Бен подумав: «У цього міста хибна назва. Воно мусило б зватися Часом». І так, ніби ця дія стала природним паростком його думки, він оглянувся в бік Дому Марстена, але його загороджувало громаддя міської управи.
Сюзен помітила його погляд, і це змусило її нахмуритись. Коли вони розстелили на траві свої куртки і сіли (паркові лави було зневажено без обговорення), вона промовила:
— Мама казала, що тебе перевіряє Паркінс Ґіллеспі. Гроші на молоко у школі мав украсти новачок, чи щось подібне.
— Вельми цікавий він персонаж, — сказав Бен.
— Мама вже провела судове слідство і винесла тобі вирок.
Сказано це було легковажно, але легковажність спіткнулася, давши прохід чомусь серйозному.
— Твоя мати не дуже до мене схиляється, авжеж?
— Ні, — сказала Сюзен. — Це випадок неприязні з першого погляду. Мені так жаль.
— Та все гаразд, — сказав він. — П’ятдесят відсотків я все одно виграю.
— Татуся? — усміхнулася Сюзен. — Просто він впізнає високий клас, коли його бачить. — Усмішка її вицвіла. — Бене, про що ця твоя нова книга?
— Це важко сказати.
Він скинув із себе лофери і зарився пальцями ніг у росяну траву.
— Хитрий викрутень.
— Та ні, я не проти тобі розповісти.
І, на власне подивування, він усвідомив, що це правда. Про роботу, що перебуває в процесі, він завжди думав як про дитину, слабку дитину, яку слід захищати й леліяти. Зайві назирачі її вбивають. Він відмовлявся бодай слово сказати Міранді про «Дочку Конвея» чи «Повітряні танці», хоча її дико інтригували обидва романи. Але Сюзен — це щось інше. У Міранди завжди був присутнім певний зондаж, її зацікавлення більше скидалось на допити.
— Просто дозволь мені подумати, як це звести докупи, — сказав він.
— А ти можеш мене цілувати, поки думатимеш? — спитала вона, лягаючи спиною на траву.
Хоч-не-хоч, він усвідомлював, яка коротка на ній спідниця; вона відкривала такий легкий підступ до позицій.
— Я думаю, це може завадити процесу мислення, — промовив він ніжно. — Нумо, подивимось.
Він нахилився і поцілував її, одну долоню поклавши делікатно їй на талію. Вона рішуче зустріла його губи і накрила його долоню своїми. За якусь мить він уперше відчув її язик, і зустрів його своїм. Вона посунулася, щоб щедріше відповісти на його цілунок, і делікатний шурхіт її бавовняної спіднички здався оглушливим, ледь не запаморочливим.
Його долоня сковзнула вище, і Сюзен випнулася у неї груддю, м’якою й повною. Вдруге по тому, як він з нею спізнався, Бен відчув себе шістнадцятирічним, шістнадцятирічним шибайголовою, зі шляхом поперед ним у шість смуг завширшки і жодних труднощів мандрівки на оці.
— Бене?
— Так?
— Злюбиш мене? Ти хочеш?
— Так, — сказав він. — Я цього хочу.
— Тут, на траві, — сказала вона.
— Так.
Вона дивилася вгору на нього — очі широко розплющені в темряві. Вона сказала:
— Зроби це так, щоби було добре.
— Я постараюся.
— Поволі, — сказала вона. — Поволі. Поволі. Отак…
Вони стали тінями в темряві.
— Ось-ось, — промовив він. — Ох, Сюзен.
3
Вони простували, спершу безцільно, крізь парк, а потім більш усвідомлено в бік Брок-стріт.
— Ти шкодуєш? — запитав він.
Вона підвела на нього погляд і всміхнулася без жодної штучності:
— Ні. Я радію.
— Добре.
Вони йшли далі рука в руку, не розмовляючи.
— Твоя книжка? — нагадала вона. — Ти збирався мені про неї розказати перед тим, як у нас трапилася така ніжна перерва.
— Ця книжка про Дім Марстена, — спроквола сказав він. — Можливо, вона досі ще не почала втілюватися в буття, не цілком. Я думав, вона буде про це місто. Але, мабуть, я сам себе дурив. Розумієш, я досліджував життя Х’юбі Марстена. Він був гангстером. Та його автотранспортна компанія була лише вивіскою.
Вона подивилася на нього здивовано:
— Яким чином ти це з’ясував?
— Дещо дізнавсь від поліції Бостона, але здебільшого від одної жінки на ім’я Мінелла Корі, це
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Салимове Лігво», після закриття браузера.