Читати книгу - "Чужий і найрідніший, Інна Земець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Привіт, Лесик! – в пів крока підхопив, обійняв, аж над землею підняв. – Не очікував такої зустрічі, та дуже радий! Розповідай, як ти?
- Та нема чого розповідати, все добре. Живу, працюю – щаслива людина, - сяю усмішкою, сподіваючись що не гримасничаю, а дійсно посміхаюсь.
- Мені дуже шкода твого дідуся, Лесик, прийми мої найщиріші співчуття. Шкода, що тільки зараз особисто висловити їх зміг.
- Дякую, Русік. Часу доволі багато спивло, вже звикла, здається. Краще про себе розповідай.
І розповів. Про те як одного разу взяв, наплічника собі зібрав та до військоммату рушив, як вперше з ворогом зустрівся, коли весь острах палючою ненавістю випалило. Спитала, як так сталося що до Києва повернувся – у шпиталь потрапив, оце днями вже повертається «на роботу». Навіть забула, що Іра десь поруч має бути, як подруга підійшла аж здивувалась трохи. Познайомила їх, трохи про всіляке незначуще побалакали. Відчувала, що не наговорилась з Русланом, мабуть і він не набалакався – обмінялись телефонами, домовились ввечорі зустрітись. Іра потім всю дорогу допитувалась хто цей красень кремезний. Хто? Ще одна не чужа людина, яких в мене не так багато тепер лишилось. За кілька годин вже була у дворі Руслана виглядаючи. Довго чекати не довелося, хоча й вйшла раніше – он вже кроками землю трамбує, до під’їзду завертає.
- Ну то що, Лесик, завітаємо кудись чи просто тихим вечором насолоджуваимемось?
- Я за прогулянку, якщо не проти – погода чудова, неподалік тиха місцина біля пруду є. Пішли туди?
- Цілком підтримую, - усміхнувся Русік, розвернувся і… - О, привіт, Тарас! Дивись, кого сьогодні на виставці зустрів!
- Вітаю, Руслан, - не знала б Тараса за стримане вітання сприйняла б, а так знаю – лютує.
Потиснув руку другу коротко, навіть обіймів уникнув. Вперся у нього поглядом, по мені очима різонув. Між нашим трикутником вже майже відчувалося потріскування, наче багаття розгоряється. Досить напруги, час рушати:
- Привіт, Тарас. Рада бачити, та вибач – маємо плани. А ти якими шляхами тут опинився?
- Просто неподалік був, хотів тебе навідати.
- От бачиш – я в нормі, дякую за турботу. Не ображайся, наступним разом якось, добре?
Здається Руслан вже збирався тихо вшитися звідси, та підхопила його під лікоть і за собою потягнула. Оце ще знайшлася причина прогулянку відміняти! Дзузьки! Мабуть Тарас нам хотів поглядом дірок у спині наробити, та не озирались. Відпустила Русіка аж біля берега.
- То що це було?
- Дружбан твій. Хіба не впізнав?
- Такого – міг би і не впізнати. Ніби я не територію його прайду зненацька заскочив. Лесик, то таки підріс Тарас трохи, підкотив до тебе нарешті?
І він туди ж… Та шо всім та тема, медом намазана? Стоп! Дещо таки запитаю.
- А звідки то «нарешті», Руслан?
- Тю, смішна ти. Він завжди казав, що ти його мала. Сам собі те «мала» до сестри прирівнював, та більше ніхто ті його слова так не сприймав. Я відверто підколював і питав, якого конкретно віку твого чекає. Може він релігійний дуже, сектант якийсь, раніше 25 до жінки підходити заборонено, чи ще щось таке, - сміється Руслан. – То нарешті подорослішала, здригнувся наш стійкий хлопчик?
- Та трохи. Просто хильнули зайвого та й по всьому.
Відбрехатись хотіла, та не вийшло. Не повірив Русік, що раціональний і розсудливий Тарас бодай раз у житті такий вчинок легковажний собі дозволив. Розповіла все як було, відверто зізналася, що з юних років закохана була.
- Лесик, і ти йому не байдужа – точно знаю про що кажу. У нас із ним від самого початку дружнього сусідства пакт був укладений – суперницва щодо жінок не допускати. Проте після вечора нашого знайомства нова угода укладена була. Щодо сторонньої жінки він, залежно від обставин і за потреби, наш пакт згоден переглянути, але є одна непорушна умова – до тебе особисто клинців ніколи не підбивати. Аж трохи не побилися з ним тоді, бо я зажартував, що сам на тебе плани має, а він аж підскочив з кулаками затиснутими. Кричав, щоб не смів дурниць ляпати, бо тут справи серйозні – мова про його родину, а не абищо. Не втримався від жарту, спитав чи те правило на Мілу не розповсюджуєтья, так ледь у писок не отримав, але помітив що те питання його струснуло. Ще б пак! Сам про родину торочить, а парканчик лиш навколо тебе будує. Та пообіцяв, що на «його малу» не зазіхатиму. Все чекав коли ви з місця зрушите, потім вже й надію втратив, а тут таки заворушились.
- Відворушились, годі.
- Не зарікайся, Лесик. Якось все у вас криво, дивацтва самі. Та історію ще не закінчено. А я оптиміст – зажди хепі-енд чекаю. Не розчаруйте, мене, Лесик, - усміхається мені Руслан.
Не знаю чому, та розмовляти з ним було на подив легко. І, якщо чесно, його переконання щодо давньої Тарасової прихильності до мене, неабияк тішили. Хоча і намарно, це вже нічого на майбутнє не змінить, хоча б з минулим трохи компромісів дасть. Якось само по собі до теми батьків звернули і виявилось, що саме він та людина, котра може мене зрозуміти. Батьки його з Курська, Руслан народився в Криму, школу у Севастополі закінчував, на велику землю лише після повноліття переїхав. Родина його досі там, як він каже «Привіти мені вибухові надсилають». В його випадку то не метафора – батько військовий.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чужий і найрідніший, Інна Земець», після закриття браузера.