Читати книгу - "Серця трьох"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ватажок кивнув головою на знак згоди.
— Я теж, — спершу стиха, а потім на ввесь голос попрохав Френк.
Поліцаям, здавалось, було байдуже, а плантатори висловили готовність скоритись усякому вироку, що його складе Сліпий Розбійник. Заперечував тільки начальник.
— Мабуть, ви не знаєте, хто я? — кричав він. — Я Мар’яно Веркара-і-Іхос, нащадок славетного роду і визначна урядова особа. Я начальник поліції Сан-Антоніо, губернаторів приятель і довірена особа уряду Панами. Я сам закон. Я не знаю іншого закону. В нас у Панамі один закон і одне правосуддя. Я протестую проти ваших гірських законів і того, що ви звете суворим правосуддям. Й вишлю поліцію заарештувати вашого Сліпого Розбійника і замкну його в Сан-Хуані, щоб стерв’яки розтягли його тіло.
— Не забувайте, — глузливо застеріг Торес розлюченого начальника, — що ми не в Сан-Антоніо, а в хащах Хучітана. І тут у вас нема поліції.
— Чи зазнав несправедливості з боку цих двох людей хто-небудь із тих, що звертаються до суворого правосуддя? — грізно спитав ватажок.
— Так, — ствердив пеон. — Вони били мене. Всі били мене. А ці били без жодних причин. Мої руки в крові. Моє тіло в синцях. Я ще раз звертаюсь до суворого правосуддя й звинувачую цих двох людей в несправедливості.
Ватажок кивнув головою й наказав своїм людям обеззброїти полонених і рушати в дорогу.
— Справедливості!Я вимагаю справедливості! — скрикнув Генрі. — Мені зв’язано руки за спиною. Розв’яжіть або позв’язуйте всім. А до того ж іти зв’язаному дуже незручно.
Тінь посмішки ворухнула губи ватажка, коли він звелів своїм людям розв’язати пута на доказ того, що скарга Генрі була справедлива.
— Ох! — засміявся Френк, обернувшись до Леонсії та Генрі. — Я невиразно пригадую, що десь років із мільйон тому мені довелось мешкати в спокійному, маленькому містечку, Нью-Йорк на ймення, де ми, не знати чому, вважали себе за найбільших дикунів і найжахливіших розпусників, бо грали в гольф, змагалися на виборах, раз помогли вирядити на електричний стілець поліційного інспектора і ризикували грати в карти без козирів.
— Оце то так! — вигукнув Генрі за півгодини, побачивши з перевалу, куди вивела їх стежка, ще вищі верхогір’я. — Хай тобі біс! Ці хлопці в мішковині не такі вже й дикуни. Дивись, Генрі! Вони семафорять! Глянь на це дерево й на те велике по той бік провалля! Бачиш, як рухається гілля?
Кілька останніх миль полонені йшли з зав’язаними очима, потім, не знімаючи пов’язок, їх ввели в підземелля, де сидів той, хто вершив суворе правосуддя. Коли їм зняли пов’язки, вони побачили, що опинились у просторій високій печері, освітленій багатьма смолоскипами, а просто перед ними на кам’яному троні сидів сліпий сивий чоловік у сутані з мішковини. Біля його ніг, спираючись плечима йому на коліна, вмостилася вродлива метиска.
Сліпий озвався, і голос його забринів наче срібний дзвоник, а в словах прозвучала велика життєва мудрість, здобута важким досвідом.
— Ви зверталися до суворого правосуддя. Кажіть! Хто шукає правди й справедливості?
Всі несамохіть відступили, навіть начальник поліції не наважився перечити законам Кордільєр.
— Між вами є жінка, — вів далі Сліпий Розбійник, — нехай вона говорить перша. Всі смертні — і чоловіки, й жінки — мають якусь провину, або їх принаймні у чомусь звинувачують.
Генрі й Френк не хотіли пускати Леонсію, але вона, усміхнувшись до них обох, ступила наперед і сказала ясним, дзвінким голосом:
— Я допомагала своєму нареченому врятуватися від кари на горло за вбивство, якого він не вчинив.
— Я вислухав тебе, — промовив Сліпий Розбійник. — Підійди ближче!
Двоє чоловіків у сутанах підвели Леонсію ближче й звеліли стати навколішки, а обидва закохані Моргани тривожно стежили за кожним її рухом. Метиска поклала руку старого на голову Леонсії. З хвилину тривала врочиста мовчанка, а пальці сліпця лежали на скронях Леонсії й слухали пульс. Далі він зняв свою руку й відхилився назад, щоб виректи постанову.
— Встаньте, сеньйорито, — мовив він, — у вашому серці немає зла. Ви вільні. Хто ще шукав правосуддя?
Френк зразу вийшов наперед.
— Я також помагав безневинній людині уникнути смерті. У нас із ним однакове прізвище, і ми навіть далекі родичі.
Френк також став навколішки й відчув, як пальці старого злегка доторкнулись до його скронь і лоба, а потім, узявши його за руку, помацали живчика.
— Мені не все ясно, — сказав сліпий, — на душі в тебе неспокійно. Щось хвилює й бентежить тебе.
Раптом пеон ступив уперед і взяв без дозволу слово, що здалося блюзнірством усім людям у сутанах.
— О Справедливий, відпусти його! — запально промовив пеон. — Я двічі продав і зрадив його сьогодні, а він двічі захистив мене від моїх ворогів і врятував.
І пеон, що вже стільки падав сьогодні навколішки, впав ще раз, тільки тепер біля ніг самої Справедливості. Тремтячи від забобонного страху, він теж відчув на тілі чутливі, але впевнені пальці найнезвичайнішого з усіх суддів, перед яким будь-коли схиляли коліна. Вони обмацали всі синці й рани на тілі в пеона, навіть на спині й на плечах.
— Звільніть і цього чоловіка, — оголосив справедливий суддя. — А все ж йому щось муляє серце й непокоїть його. Чи немає тут такого, хто знає, в чому справа, й може пояснити?
І Френк відразу зрозумів: сліпий угадав неспокій, що ятрить йому душу. Це безмежна любов до Леонсії в його серці загрожувала похитнути вірність, якої він мусив додержувати Генрі Морганові. Так само швидко зрозуміла це й Леонсія, і, коли б сліпий міг постерегти, як вони мимоволі переглянулись, та побачити, як вони зніяковіли після цього й відвернули одне від одного очі, він непомильно встановив би, що непокоїть Френка. Помітила це все лише метиска й серцем відчула, що йдеться тут про кохання. Генрі також мимохіть насупив брови.
— Тут, безперечно, вплутано серце, — знову почав Справедливий. — Це вічна туга за жінкою у серці в чоловіка. А проте його звільнено. Двічі протягом одного дня він допоміг людині, що двічі його зрадила. Смуток не завадив йому також стати в пригоді нещасному, безпідставно засудженому до страти. Тепер ще той останній чоловік, і ось це збите створіння, що стоїть біля мене. Він сьогодні двічі занепав духом через себелюбство, але допіру мав досить мужності й самозречено вийшов боронити свого ближнього.
Справедливий нахилився і почав водити пальцями по обличчі й лобі пеона.
— Ти боїшся смерті? — несподівано спитав він.
— Я страшенно боюся вмерти, праведний отче, — відповів пеон.
— Тоді скажи, що ти збрехав про цю людину, скажи, що твоє свідчення, ніби він двічі врятував тебе від смерті, було неправдиве, і ти житимеш.
Пеон
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Серця трьох», після закриття браузера.