Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

— Добре. Вилазь. Я поговорю з нею.

Він зарухався, підводячись; зненацька він безпристрасно заговорив, дивуючись не з утраченої надії, а з того, скільки може вистояти людина перед цією безнадійністю:

— Ви ж мені тільки дядько.

— Ба навіть гірше, — відповів дядько. — Я тільки чоловік. — І потім знову прочитав його думки: — Добре. Спробую поговорити ще з Паралі. Ви опинилися в однаковому становищі; материнство, здається, взагалі кольором шкіри не відрізняється.

І його дядько теж, напевно, гадав, що їх не просто не можна перемогти, а й навіть знайти місце битви, щоб вчасно визнати свою поразку до того, як його вже знову встигли кудись перемістити; він згадав, як два роки тому нарешті потрапив до шкільної футбольної команди, і чи виграв, чи його обрали замість когось виїжджати на змагання за місто, бо постійний гравець отримав травму, понизив успіхи у навчанні або просто його мати не пускала — він уже забув чому, бо сам у четвер-п’ятницю був настільки заклопотаний, дарма сушив собі голову, думаючи, як сказати матері, що їде у Моттстаун грати у постійній команді, аж до останньої хвилини, коли довелось їй повідомити, і він сказав: різко, неприховано, і довелося це витримати з батьком, присутнім при розмові (хоча насправді він не розраховував на це — не тому, що не став би так думати, якби був настільки зрушеним, схвильованим у суміші гніву та сорому, які переходили у злість і ганьбу (волаючи у відповідь на якийсь її закид: «А що, це команда винна, що я в тебе одинак?»), щоб міркувати над цим), і поїхав тої п’ятниці ввечері з командою, відчуваючи себе — так він уявляв — солдатом, який, випручавшись з материнських міцних обіймів, пішов воювати в ім’я якоїсь ганебної мети; неня перейматиметься, куди без цього, коли він програє, і навіть зможе знову прямо дивитися йому в обличчя, якщо він не програє, але між ними назавжди лишиться невикорінене, задавнене, буйне, нев’януче, вічнозелене затьмарення: тому протягом усієї п’ятничної ночі, намагаючись заснути в чужому ліжку, і весь наступний день в очікуванні на гру він доходив думки, що для команди було б краще, якби він не приїжджав, бо забагато забиває собі голову і нічого воно не варте: так він міркував, доки не пролунав перший свисток, і потім, опинившись під тушами інших гравців обох команд, з м’ячем, притиснутим до грудей, а рот і ніздрі були напхані розпорошеною висхлою побілкою із розмітки на полі, він почув і впізнав з-поміж усіх чужих цей голос, верескливий, звитяжний і кровожерливий, і, нарешті виборсавшись, видихнувши, він побачив її попереду більшості: вона не сиділа на трибуні для вболівальників, як уся юрба, а була серед тих, хто бігав і метушився вздовж лінії поля після кожного матчу. А потім у машині того ж вечора, повертаючись у Джефферсон, сам сидячи на передньому сидінні поруч з водієм, а мати і троє інших гравців — ззаду, — почув її голос, гордий, спокійний та безжальний, яким він сам міг говорити: «Рука у тебе ще болить?».

Отож, увійшовши до холу й тільки потім виявивши, що чекав зустріти її все ще в передпокої, досі ще з розпущеним волоссям і у самій нічній сорочці і наразитися на три години безперервного голосіння. Але натомість вже волав його батько, вийшовши з їдальні, і все ще гримав, коли його намагався перекричати, надсаджуючись, дядько, гаморячи йому майже в обличчя:

— Чарлі. Чарлі. Чортзна-що, стривай, — і лише його мати, повністю вбрана, яка аж пашіла тямущою жвавістю, з’явилася за ними, вийшовши до холу з кухні, і звернулася до його батька, навіть не підвищуючи голос:

— Чарлі. Повернися та доїж свій сніданок. Паралі цього ранку не дуже добре почувається й не хоче весь день вовтузитися з обідом, — а далі до нього; ніжне, любляче, незмінно рідне, близьке обличчя, знане ним усе життя, і тому він не міг описати цього лиця так, щоб стороння людина, почувши цю оповідь, змогла б його впізнати, та й сам він не впізнав його, від кого б не був цей опис, і про кого мова, — але тільки виразно-спокійне, зараз навіть трохи неуважне, і голосіння, голосіння — це просто звичка ще від стародавніх пращурів велемовно висловлюватися: — Ти ще не вмивався.

І, навіть не зупинившись глянути, чи йде він за нею слідом, нагору східцями і до ванної, навіть повернувши кран та подавши йому мило до рук і стоячи поряд, тримаючи напоготові рушника та вичікуючи — рідне, близьке обличчя, з виразом подиву, протесту, тривоги і непереможного заперечення, що він пам’ятав усе життя, стріваючи щоразу, коли намагався робити ще один крок, покидаючи немовлячі роки й дитинство: коли дядько подарував йому шетлендського поні, якого хтось навчив робити стрибки у висоту — вісімнадцять і двадцять чотири дюйми, — і коли батько подарував йому його першу справжню рушницю, яка стріляла порохом, і того дня, коли грум привіз на вантажівці Здорованя і він уперше сів на коня, а Здоровань став дибки, і зачувся її крик, то грум спокійно сказав: «Дай йому щосили по голові, коли він отак робитиме. Ти ж не хочеш, аби він тебе скинув і сам завалився зверху», — але ці м’язи просто складаються у вираз неуважності та обтяженості давніми турботами, так само як звучить її голос, неуважно та знебарвлено від довгих антимоній та плачу, бо зараз у ньому було щось інше — те ж саме, як тоді у машині, коли неня спитала: «Рука у тебе ще болить чи ні?», — і наступного дня, коли повернувся батько та спіткав, як він стрибає на Здоровані через бетонну напувалку для худоби на ділянці, а його мати спостерігає це видовище, опершись спиною об паркан, і лють батькового полегшення та гнів, і материнський спокійний голос під час усього цього: «Чом би й ні? Напувалка не така висока, як цей хиткий тин, який ти йому купив, навіть цвяхами не збитий», — так, що навіть зараз, провалюючись у дурманний сон, він усе одно його впізнав і, розвернувши до неї мокре обличчя та руки, з яких крапала вода, крикнув їй з виразом подиву та недовірливого обурення:

— Ви не поїдете з нами! Ви не можете їхати! — а потім, навіть у цьому сонному, отупілому стані усвідомивши дурість