Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Від побаченого в нього стислося серце. Вони вели безнадійну битву. Оточені. Зраджені. Полишені на загибель.

«У нас є міст, — подумалось Каладіну. — І якби ми змогли навести його…» Більшість паршенді зосередилися на алетійській армії, залишивши тільки символічний резерв біля підніжжя схилу, неподалік від провалля. Та групка здавалася досить маленькою, й обслуга, напевно, змогла би відбитись від неї.

Але ні. Це був ідіотизм. Шлях Холіну до прірви загороджували тисячі паршендійців. Та й як вони наведуть міст без прикриття з боку лучників?

Дехто з команди встиг повернутися зі свого імпровізованого мародерства. Рогоїд приєднався до Каладіна, задивившись у східному напрямку, і вираз його обличчя спохмурнів.

— Там коїться щось жахливе, — сказав він. — Чи не можемо ми чимось допомогти?

Командтир лиш похитав головою.

— Це було би самогубством, Скеле. Нам довелось би піти на повноцінний штурм самотужки, не маючи підтримки від армії.

— А може, повернемося трохи назад? — запропонував Шрамм. — Почекаємо — а раптом Холіну вдасться прокласти собі шлях униз, до нас? І якщо в нього вийде, тоді й наведемо свій міст.

— Ні, — відповів командир. — Якщо ми зупинимося на безпечній відстані, той гадатиме, що ми — залишені Садеасом розвідники. Тоді доведеться штурмувати розколину. Бо інакше він не пробиватиметься нам назустріч.

Зачувши це, обслуга зблідла.

— А крім того, — додав Каладін, — якщо ми якось і врятуємо декого з них, ті плескатимуть про це язиками, і Садеас дізнається, що ми й досі живі. Він вистежить нас і переб’є. Повернувшись туди, ми змарнуємо свій шанс отримати свободу.

Мостонавідники закивали у відповідь. Несучи зброю, підтягнулися й інші. Надійшов час рушати. Каладін силкувався придушити в собі почуття відчаю. Цей Далінар Холін, найімовірніше, був таким, як і решта. Як Рошон, як Садеас, як скільки завгодно різних світлооких. За позірними чеснотами ховалося гниле нутро.

«Але з ним там тисячі темнооких солдатів, — подумала певна частина його єства, — які не заслуговують на таку жахливу долю. Там такі самі хлопці, які були в моєму колишньому загоні».

— Ми нічого їм не винні, — прошепотів Каладін. Йому здалося, що він бачить штандарт самого Далінара, який розвівається попереду війська. — Ти сам втягнув їх у це, Холіне. Я не дозволю, щоби через тебе гинули мої люди.

І повернувся спиною до Вежі.

Сил усе ще стояла поруч нього, дивлячись на схід, і вираз відчаю у неї на обличчі шматував його душу.

— Спренів вітру притягують його пориви, — тихо запитала дівчина, — чи вони самі і є тими поривами?

— Не знаю, — відказав Каладін. — А це має значення?

— Напевно, ні. Розумієш, я нарешті згадала, що я за спрен.

— А ти впевнена, що зараз вдалий момент, Сил?

— Я скріплюю речі, Каладіне, — сказала вона, обертаючись і зазираючи тому в очі. — Я спрен честі. Дух клятв. Обіцянок. І шляхетності.

Той ледь-ледь розрізняв звуки бою. А чи їх підсовувала йому свідомість, бо він налаштував слух на те, що напевно мало би лунати?

Чи чув він, як гинуть люди?

Чи бачив, як кидаються врозтіч солдати, полишивши воєначальника?

Усі інші розбігаються. Командир стоїть навколішки над тілом Даллета.

А на полі битви розвівається самотній зелено-багряний штандарт.

— Я вже бував тут раніше! — закричав Каладін, обертаючись у бік синього прапора.

Далінар завжди бився на передньому краї.

— Чим усе скінчилося минулого разу?! — не вгавав Каладін. — Я дещо засвоїв! І не буду більше дурнем!

Усе це, здавалося, розчавило його. Зрада Садеаса, його знесиленість, стільки смертей. Він знову на мить опинився там — стояв навколішки в пересувному штабі Амарама й дивився, як гинуть його останні друзі, занадто ослаблий і зранений, щоб допомогти.

А тоді він підніс тремтливу руку до чола й намацав мокре від поту тавро.

— Я нічого тобі не винен, Холіне.

І тут йому здалося, що батьків голос шепоче у відповідь: «Комусь треба починати, сину. Хтось має зробити перший крок і вчинити правильно просто тому, що так правильно. Бо коли ніхто цього не зробить, то як же інші візьмуть з нього приклад?»

Далінар прийшов на виручку Каладіновим людям, атакував тих лучників і врятував Четвертий міст.

«Світлооким плювати на людське життя, — сказав тоді Лірін. — Отже, я повинен дбати про нього. Ми повинні.

І ти повинен…»

Важить життя, а не смерть.

«Я так часто зазнавав невдач. Мене валили додолу й топтали».

Важить сила, а не слабкість.

«Я ж поведу своїх друзів на вірну смерть…»

Важить шлях, а не прибуття… «…Смерть за праведну справу».

— Ми повинні повернутися, — тихо сказав Каладін. — Бодай йому буря, ми повинні повернутися.

Він озирнувся на членів Четвертого мосту. Ті — один за одним — кивнули. Люди, які всього кілька місяців тому справедливо вважалися покидьками армії, котрим колись було начхати на все, окрім власної шкури, глибоко вдихнули, відкинули думки про свою безпеку та ствердно кивнули. Вони підуть на ним.

Каладін звів очі й глибоко втягнув повітря. Світло ринуло в нього, мовби хвиля — неначе він торкнувся губами великобурі та всотав її в себе.

— Віра! — скомандував він.

Члени Четвертого мосту схвально загукали у відповідь, ухопили настил і високо піднесли. Командир натягнув на руку щит, ухопившись рукою за ремені.

Тоді, здійнявши його, розвернувся. І з криком повів своїх людей на штурм — назад до того покинутого синього штандарта.

* * *

З дюжин невеликих проломів у Далінаровій Збруї сочилося Буресвітло — жодна з основних пластин обладунку не уникла ураження. Світло звивалося над ним, немов пара над казаном, на мить зависаючи в повітрі — була в нього така властивість, — а тоді повільно розсіюючись.

Сонце палило князя, живцем запікаючи в латах. Він так утомився. Від моменту Садеасової зради минуло небагато часу як за мірками битв, але ж Далінар нещадно вимотував себе, так і залишаючись на передньому краї, де бився пліч-о-пліч із Адоліном. Його Збруя втратила чимало Буресвітла. Вона дедалі важчала і з кожним ударом відбирала сили. Незабаром вона стане тягарем, який настільки уповільнить його рухи, що паршенді разом налетять звідусіль.

Він багато їх перебив. Навіть дуже багато. Просто страх скільки — але без Запалу. Усередині була порожнеча. Краще вже так, ніж із задоволенням.

Але цій січі кінця-краю не було видно. Ворог зосередився на обох Холінах. Бо з