Читати книгу - "Аустерліц, Вінфрід Георг Зебальд"

місяців до початку війни я залишив місто Прагу в одному з так званих дитячих транспортів, саме тому я прийшов до архіву в надії знайти в книгах реєстрації адреси осіб із моїм прізвищем, які в період між 1934 і 1939 роками мешкали в Празі, адже таких, певна річ, набереться не так вже й багато. Через ці мої, не лише надто поверхові, але, як мені тоді раптом здалося, доволі абсурдні пояснення, мене охопила така паніка, що я почав затинатись і більше не міг промовити жодного слова. Нараз я відчув жар, що ширився від грубого, безліч разів фарбованого поганою олійною фарбою радіатора під розчиненим навстіж вікном, чув тільки гамір, що долинав з вулиці Кармелітської, важке гуркотіння трамваю, виття поліцейських сирен та карет швидкої допомоги десь вдалині, і заспокоївся лише тоді, коли Тереза Амбросова, яка стурбовано дивилася на мене своїми незвично глибоко посадженими очима фіалкового кольору, подала мені склянку води, і поки я повільно пив із цієї склянки, яку мусив тримати обома руками, сказала, що реєстраційні книги мешканців міста за потрібні мені роки повністю збереглися, що прізвище Аустерліц справді належить до незвичайних, тож не повинно бути особливих труднощів у тому, щоб зробити до завтрашнього вечора необхідні мені виписки. Вона сама візьметься за цю справу. Вже не можу пригадати, сказав Аустерліц, із якими словами я попрощався з пані Амбросовою, коли вийшов з архіву; тільки пам’ятаю, що я взяв собі кімнату неподалік від вулиці Кармелітської, у невеличкому готелі на острові Кампа, що там, аж поки не стемніло, я сидів біля вікна й дивився на сіро-брунатну, неквапну течію Влтави і на те, як я побоювався, цілком мені незнайоме й ніяк не пов’язане зі мною місто по той бік річки. У голові з болісною загальмованістю ворушилися думки, одна невиразніша й незбагненніша за іншу. Цілу ніч я то лежав без сну, то поринав у недобрі сновидіння, у яких підіймався й спускався сходами і весь час даремно дзвонив у сотні різних дверей, аж поки в якомусь віддаленому передмісті, яке вже не належало до самого міста, з одного підземного склепіння до мене вийшов брамник на ім’я Бартоломей Смечка, вбраний у старий, пом’ятий королівський мундир із квітчастою фантазійною камізелькою та золотим годинниковим ланцюжком, що визирав з кишеньки. Роздивившись цидулку, яку я йому вручив, він із жалем знизав плечима й сказав, що плем’я ацтеків було винищене вже багато років тому і що в кращому разі з того племені вижили лише поодинокі папуги, які ще розуміють деякі слова їхньої мови. Наступного дня, провадив далі Аустерліц, я знову пішов у Державний архів на Кармелітській, де спершу, щоб трохи зібратися з духом, зробив декілька фотознімків великого внутрішнього двору та прогону, що вів до галереї, яка своєю асиметричною будовою нагадувала ті вежі без якогось конкретного призначення, які так часто любили споруджувати у своїх садах і парках англійські аристократи. Хай там як, та згодом я піднявся цим прогоном нагору, хоча й зупинявся на кожному сходовому майданчику і якийсь час дивився крізь різновеликі отвори в стіні на порожній двір, через який лише один раз пройшов працівник архіву в білому лаборантському халаті, трохи накульгуючи на праву ногу. Коли я зайшов до кабінету Терези Амбросової, вона якраз займалася тим, що поливала розсаду герані в різних горщиках, які стояли на підвіконні між зовнішньою та внутрішньою рамами вікна. У цій занадто натопленій кімнаті вони ростуть краще, ніж на весняному холоді вдома, сказала пані Амбросова. Парове опалення вже давно не регулюється, тому тут, особливо в цю пору року, часто так жарко, мов у теплиці. Можливо, саме тому, сказала вона, вам учора стало недобре. Адреси Аустерліців я вже повиписувала з реєстру. Як я й припускала, їх було не більше півдюжини. Пані Амбросова відставила вбік зелену лійку й подала мені аркуш зі свого столу. Аустерліц Леопольд, Аустерліц Віктор, Аустерліц Томаш, Аустерліц Єронім, Аустерліц Едвард і Аустерліц Франтішек, імена були записані в стовпчик, а в кінці — Аустерліцова Аґата, очевидно, без сім’ї. Над іменами було наведено професійне заняття кожного з них, — гуртовий торговець тканинами, равин, фабрикант бандажних виробів, завідувач канцелярією, ювелір, власник друкарні, співачка, — разом із міським округом та адресою: VII Uvozovky, II Betlémská тощо. Пані Амбросова вважала, що, перш ніж у своїх пошуках переходити на той бік річки, я міг би почати вже на Малій Страні, не більше ніж за десять хвилин ходу звідси, промовила вона, на Шпорковій[61], маленькій вуличці трохи вище палацу Шенборн, у будинку № 12 за реєстраційною книгою 1938 року була квартира Аґати Аустерліцової. Ось так, сказав Аустерліц, не встиг я приїхати до Праги, як одразу відшукав те місце, де провів своє раннє дитинство, про яке, скільки б я не намагався згадати, у моїй пам’яті не залишилося жодного сліду. Вже йдучи заплутаними вуличками попри будинки й двори між Влашською та Нерудовою й потім, коли я крок за кроком підіймався, відчуваючи під своїми ногами нерівну бруківку вулиці Шпоркової, мені здавалося, ніби я вже колись ходив цими шляхами, ніби переді мною, не завдяки напруженню пам’яті, а завдяки моїм відчуттям, які були так довго притлумлені, а тепер пробудилися знову, виник спогад. Хоча я нічого не міг із певністю пригадати, та час від часу мені доводилось зупинятися, оскільки мій погляд затримувався на гарній, кованій віконній решітці, на залізній ручці дверного дзвінка або гіллі мигдалевого деревця, що визирало над стіною саду. Якось я навіть досить довго стояв біля одного під’їзду, сказав Аустерліц, і розглядав верхній камінь у надбрамному склепінні, вмонтований у гладку штукатурку, а на ньому — барельєф, розміром не більше одного квадратного фута, де на оздобленому зірками бірюзовому тлі був зображений синього кольору собака з гілкою в зубах, і в мене аж мороз пройшов по шкірі, коли я відчув, що ту гілку він приніс із мого минулого. А потім ще ота прохолода, коли я входив до під’їзду будинку № 12 на вулиці Шпорковій, одразу біля входу вмонтована в стіну бляшана скринька електропровідні із символом блискавки, мозаїчна квітка з вісьмома пелюстками синьо-сірого й білосніжного кольорів

на заляпаній кам’яній підлозі вестибюля, вологий запах вапна, сходи з плавним підйомом, балясини перил на однаковій відстані, оздоблені металевими шишечками, схожими на горішки ліщини — то все були літери й знаки з набірної каси[62] забутих речей, думав я собі,