Читати книгу - "Морбакка, Сельма Лагерлеф"

лейтенант і садівник узялися за старий сад Веннервіка. Здорові яблуні не чіпали, тільки проклали, за англійським стилем, звивисті піщані доріжки й моріжки різної форми. Майстерно й вишукано прикрасили кожний моріжок круглими, довгастими і трикутними клумбами, де посадили декоративні багаторічники. Фіолетові іриси стояли в оточенні жовтих примул, оранжеві рябчики — ​обрамлені темно-синіми китичками гісопу, а навколо — ​парасольки червоної рути, помережані яскравими маргаритками.

Квіти зосередили біля головного будинку. Далі в саду — ​і з північного, і з південного боку — ​посадили кущі аґрусу й чорної смородини, там же знайшлося місце для полуниці, слив, груш і вишень. А город заховали у самій глибині з південного боку.

У північній частині маєтку ріс густий гайок тонких берізок, а по краю того гайка — ​черемха й горобина. Садівник залишив їх, щоб створити хоча б натяк на парк. Серед дерев проклали багато вузьких, вишуканих звивистих стежок, усипаних гравієм. У трьох місцях дерева зрубали й поставили там столи з лавочками. Перший вируб, продовгастий за формою, з обох сторін обступали лавочки. Тут господиня прийматиме своїх гостей, тому це місце назвали чайним кабінетом. Другий вируб мав квадратну форму з чотирма лавками навколо круглого стола. Він був призначений для господаря і його гостей. Садівник жартома назвав його пуншевим кабінетом. Третій, облаштований доволі недбало, лише з однією лавочкою, відвели дітям і назвали дитячим кабінетом.

Але перетворення у саду не справили ніякого враження на мамзель Лувісу. Вона зневажала, ба ненавиділа братову затію. Навіть ногою ще не ступала в саду.

Невдовзі ніжно зазеленіла трава на моріжках, нові кущі несміливо бризнули першими листочками, на клумбах зійшли перші багаторічники; дуби, каштани й пірамідальні тополі, посаджені на місці старої стайні, набубнявіли бруньками, показуючи, що вони живі.

Проте в сам розпал садівничих робіт з’явилася несподівана завада. Старому садівникові конче треба було поїхати на кілька днів додому, щоб подбати про власний сад. Ніби й нічого особливого, але він спорудив у Морбацці тепличку, щоб вирощувати розсаду айстр та левкоїв для клумб.

— Хто пригляне за теплицею, доки мене не буде? — ​запитав старий. — ​Ви ж знаєте, лейтенанте, що тут потрібний постійний догляд.

— Сам пригляну, — ​зголосився лейтенант, бо вже почувався майже професійним садівником.

Старий показав йому, як треба провітрювати теплицю й поливати рослини.

У той день, коли садівник поїхав з хутора, небо прояснилося, яскраво засяяло сонце, і ще до полудня не на жарт стривожений лейтенант прийшов у дім і запитав, де пані Лаґерльоф. Та, на прикрість, кудись пішла, і лейтенант кинувся у кімнатку мамзель Лувіси.

— Мусиш допомогти мені в теплиці, Лувісо!

Щойно сказав, як згадав, що мамзель Лувісу нітрохи не цікавили ні сад, ні роботи в ньому. Та що ж, слово не горобець. Як не захоче допомогти, то просто відмовиться, от і все.

Однак Лувіса енергійно підхопилася з місця і рушила за братом. Досить було їй зазирнути в теплицю й побачити кволі, прив’ялі паростки, як вона скрикнула:

— Сонце надто яскраве! Треба їх затінити!

Вона притьмом накрила рослинки й цього разу їх врятувала.

Наступного дня лейтенантові треба було їхати на якийсь шкільний іспит, і лише на півдорозі він згадав про теплицю. Сонце припікало, як і напередодні. Погорить розсада!

Повернувшись додому, лейтенант відразу кинувся до теплиці. А там усе гаразд: рослинки стояли свіжі й міцні.

Лейтенант здивувався і замислився. Отже, сестра подбала про розсаду. І миттю вирішив, що «забуде» її полити й замкнути на ніч теплицю.

Уже минуло чимало часу після вечері, як лейтенант раптом похопився.

— От лихо! Я знову забув про теплицю! Її давно треба зачинити!

Мамзель Лувіса промовчала. Хай іде подивиться…

Виявилося, що там і вікна опущені, і парость рядниною прикрита.

Наступного дня лейтенант знову забув навідатися у теплицю — ​ані разу не заглянув. Але рослинки від його недогляду зовсім не постраждали. Мамзель Лувіса все допильнувала й полила. Усі, окрім Лувіси, дивним чином, забули про теплицю. Ніхто й не згадував про неї і не приглядав. Якби не Лувіса, розсада просто загинула б.

Звісно, вона з нетерпінням чекала на повернення садівника, щоб позбутися тієї роботи, але, доки його не було, мусила дбати про теплицю.

Садівник, тим часом, затримувався, рослини почали переростати. Не було ради, довелося мамзель Лувісі самотужки висаджувати їх на клумби. А вже згодом так і повелося. Лувіса все літо прополювала й поливала, доки пишно розквітли левкої, петунії, айстри й левова паща.

Коли ж зірчаста клумба перед ґанком Морбакки забуяла цвітом, тішачи око строкатими барвами, гострий біль у зраненому серці мамзель Лувіси в дивний спосіб зник. Так маленькі паростки винагородили її за турботу, подарували нове зацікавлення, нове поле діяльності.

Лейтенантові Лаґерльофу вже не було потреби наймати садівника в Морбакку. Мамзель Лувіса успадкувала від предків Веннервіків любов до садівництва й взяла на себе догляд за садом. Квіти стали її щирими друзями. Вони любили її, як і вона любила їх. Люди дивувалися, як їй вдається виростити їх такими яскравими й пишними — ​ніде такого більше не побачиш. Ніхто не здогадувався, що своїми барвами й буянням квіти завдячували її колишнім мріям про щастя.

Крокви

Коли лейтенант Лаґерльоф і його маленькі донечки гуляли садом чи в полях, вони часто фантазували про те, що було б, якби в Морбакку приїхав король.

У ті часи король кілька разів на рік проїжджав через Вермланд, прямуючи в Норвегію чи з Норвегії, йому треба було десь зупинитися, щоб поїсти й відпочити. Найчастіше його шлях пролягав через Карлстад. Зазвичай він зупинявся на нічліг у маєтку губернатора, але, бувало, удостоював честі й великих землевладців, які могли гідно його прийняти.

Звичайно, вони не мали жодних надій, що король завітає на такий маленький, нікому не відомий хутір, та ще й далеко від головного тракту. Та це анітрохи не турбувало лейтенанта й дівчаток. Якби існував хоч найменший шанс на сповнення їхніх мрій, було б не так цікаво їх обговорювати.

Вони просто тішилися, уявляючи, як звели б почесну арку й розкидали б квіти перед королівською каретою.

Дівчаткам було цікаво, чи дозволять їм зустрічати короля в білих сукеночках, і лейтенант урочисто пообіцяв, що Майя Род, найкраща кравчиня в Естра-Емтервіку, пошиє їм задля такої нагоди нові, білі сукні.

Діти уявляли собі, як король, під’їжджаючи до Морбакки, прикладе долоню дашком до очей, ніби щоб ліпше бачити.

— Що це я бачу?! — ​мав би вигукнути король. — ​Що це за такий великий, білий дім на зеленому моріжку? Невже у