Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

лити буде як з відра, — кажу я й майже не думаю про то, але мені спало на гадку, шо, враховуючи гіркий настрій, з яким Віра жила, відколи вмер її чоловік, вона ше гаркне на мене за ті слова. Але Віра посміялася і спустилася вниз, шось собі мугикала. Я пам’ятаю, як подумала, шо в неї в голові погода дійсно змінилася. Вона не лиш мугикала, а ше й зовсім не виглядала як з перепою.

Десь за дві години я була в неї в кімнаті, перестеляла ліжко, в якім вона стілько часу безпорадно пролежить у пізніші роки. Вона сиділа в кріслі коло вікна, в’язала квадратну афганську накривку й так і наспівувала. Грубка була включена, але тепло ше не прийшло, — шоби ті великі хати розігріти, то ше діждати треба, хоч утеплені вони, хоч нє, — і вона накинула собі на плечі рожеву шаль. На той час вітер із заходу вже подужчав, і дощ, шо зачав капотіти по вікні коло неї, видавав такий звук, ніби піском по склу кидали. Як я звідти виглянула, то ввиділа цівочку світла з гаража, шо значило, шо той жеребець був тут, у квартирі зверху, в теплі й добрі, як у Бога за пазухою.

Я підтикувала кутики нижньої простині (ніяких простиней на ґумках у домі Віри Донован, ви шо, з дуба впали, — на ґумках було би надто легко), і хоч троха не думала ні про Джо, ні про дітей, аж тут у мене затряслася нижня губа. Перестань, сказала я собі. Вже, перестань. Але губа не переставала. Далі й верхня затряслася. І враз мені очі заповнило слізьми, ноги стали ватні, я сіла на постіль і розплакалася.

Нє. Нє.

Якшо я вже правду розказую, то най буде всьо до кінця. Суть у тім, шо я не просто плакала. Я прикрила фартухом лице й ридала. Я змучилася, закрутилася і вже не мог­ла більше думати. Я вже купу тижнів мало шо спала і, хоч убийте, не виділа, як мені жити далі. І в голову мені постійно та сама думка приходила, шо, певно, ти, Долорес, змилилася. Певно, ти таки думала теперка про Джо і дітей. І звісно, шо так. Уже до того дойшло, шо я не могла думати більше ні про шо, і того я і ревіла.

Не знаю, скілько я так плакала, але знаю, шо як нарешті перестала, по всім лиці в мене були шмарки, ніс забило, і я так задихалася, ніби естафету пробігла. Я боялася опускати фартух, бо думала собі, шо тогди Віра скаже: «Вау, Долорес, ну й виставу ж ти показала. У п’ятницю можеш забрати свою останню зарплату. Кенопенскі, — так звали того чорнороба, Енді, я от нарешті згадала, — тобі передасть». То було дуже в її стилі. Але всьо було в її стилі. Навіть у ті часи поведінку Віри тяжко було передбачити, ше до того, як у неї з голови весь смалець витік.

Як я нарешті відірвала фартух від лиця, вона сиділа коло вікна з в’язанням на колінах, дивилася на мене, ніби я якийсь новий інтересний вид жуків. Пам’ятаю, шо повзучі тіні дощу збігали по обрисах вікон у неї на щоках і чолі.

— Долорес, — сказала вона, — тільки, будь ласка, не кажи мені, що тобі забракло толку і та зловісна тварина тобі ще одну дитину гопнула.

Секунду я найменшого поняття не мала, про шо вона говорить, — коли вона сказала «гопнула», я зразу згадала собі той вечір, як Джо влупив мене поліном, а я його дзбанком. Далі мені в голові шось клацнуло, і я засміялася. Лиш пару секунд минуло, і я реготала так само голосно, як перед тим плакала, і не могла ніц подіяти, так само як перед тим. Я знала, шо то здебільш від страху, — сама думка про то, шоби знов завагітніти від Джо, — то, певно, найгірше, шо могло мені стрелити в голову, і сам факт, шо ми більше не займалися тим, від чого є діти, ніяк не помагав, — але знати, від чого я сміюся, не помагало то спинити.

Віра дивилася на мене ше секунду-дві, а далі взяла своє в’язання з колін і знов стала його порати, спокійна як удав. Навіть знов мугикати зачала. Так, гейби коли економка сидить в неї на незаправленім ліжку й реве, як корова без бика, — то абсолютно нормальна штука в її світі. Якшо так, то в Донованів у Балтиморі, певно, якісь дуже особливі наймити.

Через якийсь час сміх знов перейшов у сльози, як ото дощ переходить у сніг у зимових шквалах, коли вітер у правильнім напрямі міняється. Нарешті всьо то зійшло наніц, і я просто сиділа на ліжку, змучена й завстиджена… але якось і прочищена.

— Вибачте, мадам Донован, — кажу я. — Мені правда жаль, шо так вийшло.

— Віра, — каже вона.

— Перепрошую? — питаюся в неї.

— Віра, — повторює вона. — Я наполягаю, щоб усі жінки, які в мене на ліжку мали істерики, надалі називали мене моїм християнським іменем.

— Не знаю, шо мені зайшло, — сказала я.

— Ой, — відразу каже вона, — а я думаю, що знаєш. Іди вмийся, Долорес, — ти виглядаєш так, ніби лицем у шпинатне пюре залізла. Можеш скористатися моєю ванною.

Я пішла туда вмити лице, але довго не виходила. Якшо чесно, я троха боялася виходити. Я перестала думати, шо вона мене звільнить, як вона сказала називати її Вірою замість мадам Донован, — так із людьми, з якими хочуть за п’ять хвилин попрощатися, не обходяться, — але не знала, шо вона буде робила. Вона могла бути жорстока. Якшо ви хоч то не зрозуміли з моєї розповіді, то я дарма час стратила. Вона могла боляче вколоти туда і коли їй того хтілося, і як вона то робила, то колола щосили.

— Долорес, ти там що, втопилася? — кличе вона мене, і я вже знала, шо далі затягувати не можна. Я закрутила воду, витерла лице й зайшла назад до неї в спальню. Я відразу знов зачала вибачатися, але вона на то лиш махнула. Вона так і дивилася на мене, як на якогось жука, шо раніше не виділа такого ніколи.

— Жінко, ти розумієш, що ти мене всратися як налякала, — каже вона. — Всі ці роки я була впевнена, що ти не здатна плакати — думала, що ти з каменю витесана.

Я шось пробурмотіла про то, як не маю часу відпочити.

— Та я бачу, що не маєш, — каже вона. — У тебе пара «луї вітонів» під очима, а руки набрали дрібного фривольного тремору.

— Шо в мене під очима? — спиталася я.

— Не звертай уваги, — каже вона. — Розказуй, що сталося. Зальот — то єдине, що мені спало на думку як причи­на такого неочікуваного прориву, і, мушу визнати, це досі єдина річ, про яку я думаю. Тому, Долорес, просвіти мене.

— Я не можу, — кажу я, і шоб мені провалитися, якби я не чула, шо всьо то знов зачинає гуркотати в мені, як від заводної ручки татового старого «форда-модель-а», як неправильно її тримати. Якшо не буду обережна, то скоро знов впинюся на тім ліжку з фартухом на лиці.

— Можеш і розкажеш, — сказала Віра. — Ти ж не будеш тут цілий день завивати на всю округу. У мене заболить голова й доведеться пити аспірин. Ненавиджу пити аспірин. У мене від