Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ахмед розгорнув «Apple» екраном до молодої пари. Перед ними виникло кругле обличчя бородатого чоловіка. Погляд втомлених очей пробігся по обличчях Інґриди та Клаудіюса. Синюваті мішки під очима цього Кравеця свідчили або про безсонну ніч або про безсонне життя. Він підніс до рота сигарету, затягнувся і повільно випустив дим убік.
— Російську розумієте? — він уже перейшов на російську.
— Ну, трохи, — відповів Клаудіюс.
— А багато й не треба! — заспокоїв Кравець. — Ви точно з Литви? Покажіть паспорти!
Інґрида витягнула обидва паспорти, розгорнула, по черзі показала скайповому співрозмовнику.
— Чудово, — сказав він. — Мене недавно парочка білорусів намагалася розвести — теж видавали себе за литовців. А я принципово слов’ян на роботу не наймаю! Зрозуміло?
Обоє кивнули.
— Деталі вам пакистанець розповість. Зв’язок зі мною будете тримати по скайпу. Цей комп’ютер залишається у вас. Виходити на зв’язок будете щовечора о двадцять другій нуль-нуль. Якщо я не відповів — нічого страшного! Але якщо ви не дзвоните — це привід для розриву контракту. Хто з вас буде старшим?
Клаудіюс із Інґридою здивовано перезирнулися.
— В якому сенсі? — обережно спитав хлопець.
— У сенсі відповідальності.
— Я, — рішуче заявила Інґрида.
Клаудіюс із полегшенням кивнув.
— Як звуть?
— Інґрида.
— Можна, я тебе буду називати Інгою, будемо економити букви та час. Отже, так. Головне: ви живете в цьому будиночку і відповідаєте за всю територію та за садибу. Хоча все це пакистанець вам розповість. Він може приїжджати в будь-який час, щоби вас контролювати. Я за це йому гроші плачу. Всі обов’язки — в контракті. Радий знайомству. Бувайте!
Пакистанець Ахмед розгорнув ноут екраном до себе. Відімкнув. Закрив. Витягнув із коробки файлик із паперами.
— Ось контракт, — сказав він, простягнувши його Інґриді. — Можете прочитати, можете просто підписати, а я все усно розповім. Так краще запам’ятається.
— Розкажіть, будь ласка, — попросила Інґрида.
Клаудіюс застиг. Його англійська була слабшою, ніж у Інґриди, але Ахмед промовляв так чітко й ясно, що Клаудіюсу здалося, ніби його знання мови миттєво покращилося до приголомшливого рівня.
Пакистанець пообіцяв показати основний будинок і пояснити, як його утримувати в чистоті та порядку. Як користуватися кредиткою, яку він також витягнув і вручив Інґриді разом із конвертиком, в якому був папірець із пін-кодом. Коли мова зайшла про догляд за садом, він перевів погляд на Клаудіюса. Розповідь Ахмеда тривала хвилин із двадцять, після чого Інґрида підписалася під двома примірниками контракту, а вже під її підписом поставив свій і Клаудіюс, помітивши, однак, що в контракті його ім’я та прізвище були відсутні.
Вони пройшлися алеєю до великого триповерхового особняка. Піднялися мармуровими сходами до головного входу, прикритого портиком, що стояв на чотирьох колонах. Тут Ахмед відчинив двері з першої спроби — ключ від них був більшим за інші. Насамперед показав комору з усіляким начинням для прибирання будинку. Потім провів усіма поверхами. На третьому містилися до десятка просторих спалень, кожна — зі своїм особливим інтер’єром. На другому поверсі — зала з каміном, бібліотека, поєднана з більярдною, їдальня з подовженим овальним столом осіб на тридцять і також із великим каміном. На всіх стінах їдальні висіли портрети статечних чоловіків у старовинних строях.
— А хто цей Кравець? — поцікавився Клаудіюс.
— Власник садиби, — відповів пакистанець.
— А чим він займається?
— Бізнесом, — холодно відрубав Ахмед, даючи зрозуміти, що йому не подобається цікавість щойно прийнятого на роботу садівника. — Я маю ще дати вам ключі від службової машини та показати господарські будівлі...
— А яка машина? — пожвавилася Інґрида.
— Зараз побачите! — спокійно охолодив її цікавість пакистанець.
Звернувши за особняк і пройшовши алеєю, висадженою хвилястою лінією, всі троє вийшли до викладеного бетонними квадратними плитками майданчика, на який виходили вікна, двері і двоє в’їзних воріт одноповерхового цегляного будинку, збудованого літерою «Г». Ліворуч трохи далі виднілася вже знайома огорожа садиби і ще одні ворота.
В руках у Ахмеда знову задзвеніли ключі. Він відчинив двері, і вони зайшли всередину.
— Отам, — показав він праворуч на блискучі сталеві двері, набагато солідніші, ніж вхідні, — вхід у льох і морозильники. А нам — сюди!
Двері з лівого боку відчинилися з легким скрипом, і вони увійшли в гараж, де Клаудіюс на свій подив побачив таку ж вінтажну машину, як і та, якою приїхав Ахмед. Відрізнялася вона тільки кольором — приємним світло-бірюзовим. Може, саме через колір дерев’яні деталі кузова здалися Клаудіюсу темнішими, ніж на машині пакистанця.
— А вона їздить? — спитала Інґрида.
Ахмеду іронія в голосі дівчини явно не сподобалася. На якусь мить його погляд став презирливим, але презирство тут же зникло, залишивши місце відстороненій байдужості, з якою він проводив цю «екскурсію» з самого початку.
— Їздить, і буде їздити, якщо ви не зламаєте. А якщо зламаєте — доведеться оплачувати ремонт, — холодно мовив він.
— А як вона називається? — зацікавився Клаудіюс.
— «Морріс Майнор Тревел».
— У вас теж така? — доброзичливо уточнив хлопець.
На смаглявому обличчі Ахмеда з’явилася ледь помітна посмішка.
— Так, — видихнув він. — Це одна з найкращих британських машин! Класика! Позаминулий господар садиби знався на автомобілях. Останні двоє просто купували все, навіть не знаючи, що вони купують...
Ахмед витягнув із портфеля прозорий пластиковий конверт із ключами від машини і простягнув Клаудіюсу.
— Він не вміє, це я кермую! — Інґрида простягнула руку й узяла конверт.
Ахмед трохи розчаровано глянув на хлопця.
Перед тим як їхати, Ахмед показав молодій парі навісну шафку з усіма ключами — вона висіла у коморі їхнього нового службового помешкання з гучною назвою «Gate House». Також Ахмед залишив свою візитівку і копію підписаного контракту.
Зачиняти хвіртку за пакистанцем вони вийшли вдвох. «Морріс Майнор Тревел» Ахмеда голосно забурчав двигуном, рушив із місця і плавно в’їхав у ліс, сховавшись за деревами за звертаючою праворуч асфальтною доріжкою.
— Круто! — видихнув Клаудіюс, озираючись на всі боки й оглядаючи доступну поглядові територію, на якій їм тепер треба було жити. Зупинив погляд на Інґриді. — Ну ти даєш! З тобою точно не пропадеш!
— Зі мною — ні, — усміхнулася Інґрида. — А ось із тобою — можна!
Розділ 27. Земля Заксен
— У нас дуже хороші дороги, — з жалем казав Кукутісу кучерявий молодцюватий німець, котрий встиг уже розповісти підібраному по дорозі одноногому мандрівникові про те, що торік добровільно пішов на пенсію, щоб насолодитися плодами своєї аптекарської праці.
Німець був із тих людей, котрі беруть попутників
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шенгенська історія. Литовський роман», після закриття браузера.